Печера Троглів

Світло

Ця історія почалася з одного маленького доручення, яке майже сотню років тому отримав великий Добрий Фей. Йому було наказано летіти до відрогів Прямовисних скель і помістити на точно визначеному виступі по-особливому огранований величезний діамант.

Успішно впоравшись із завданням, Фей милувався якийсь час грою світла на бездоганних гранях каменя, а потім, змахнувши крильми, майнув на північ – йому ще треба було відвезти Терези Правди до сумно прославленої на всю Долину Селезарії. Але наш чарівний друг вельми здивувався б, якби дізнався, куди падає промінь світла, проникаючи крізь діамант.

Маленька розщелина у скелі це тільки початок його довгої подорожі. Потім будуть оплавлені колишній жаром надр скляні тунелі, які змінюються гротами, порослими букетами гірського кришталю. Віддзеркалившись у них, промінь світла продовжить свій шлях усипаними розсипами самоцвітів лабіринтами ходів, що перемежовуються глибочезними печерами зі справжніми підземними ріками та озерами. І тільки після довгої мандрівки гірськими глибинами промінь світла з діаманту знайде заздалегідь визначену мету – неосяжних розмірів грот, на стінах якого розкинувся Діпхольд – величезне підземне місто, в якому живуть створіння під назвою трогли. Їхні будиночки-печерки безліччю ярусів опоясували стіни грота, в центрі якого розкинулося озеро з безкрайніми плантаціями їстівних грибів, що світилися, наповнюючи повітря блідим блакитним сяйвом.

І якщо нам із вами печера троглів здалася б величезною, то її мешканці вважали її просто неосяжною. Адже трогли були справжніми малюками, дорослий не перевищував на зріст десятирічної дитини. Та й виглядали вони, як справжнісінькі людські діти. Відрізнялися лиш пухнастою шерстю та акуратними, схожими на ведмежі, вушками, що виглядали з-під густої гриви білого волосся. Замість одягу вони носили широкі шкіряні пояси та медальйони, а величезні очі були чорнішими від найгустішої темряви з далеких підвалів Діпхольда. До їхнього образу варто додати, що вони могли бачити в темряві за допомогою звуків, наче кажани, та й загалом були досить милим і працьовитим народом. Єдине, що їх псувало, то незрозумілого походження імлисті плями на шерсті. У кожного свої, але що добрішим і миролюбнішим був трогл, то цих плям було менше. Та й розгледіти їх у печерних сутінках було майже неможливо. Останнє було дуже важливо для тих діпхольдців, які вважали себе найкрасивішими у світі.

Трогли вирощували гриби і летючих мишей, ловили рибу в озерах Нижніх печер, а раз на сім грибних циклів (періоди сну і пробудження грибів-світлячків) збиралися в Святилище, аби вклонитися своєму верховному божеству Тироглу. Його воскова статуя прикрашала центральну частину святилища і була збільшеною копією Рогла – рідкісного і дуже лютого підземного крота, що мешкав у Нижніх печерах і попри сліпоту  вважався у троглів священною твариною.

Верховний жрець Тирогла Мшелоїм ХIХ мав дуже великий вплив на діпхольдців. Саме тому всі трогли, що зібралися в святилищі, слухали його традиційну проповідь, затамувавши подих:

– І коли Верховний Кріт Тирогл прокинувся, він почав рити. І прорив своїм кам’яним рилом ходи та печери. Побачивши, які вони прекрасні, Кріт розчулено заплакав, і його сльози утворили підземні річки і озера. Тирогл викупався в них, потрусив своєю шерстю – і численні розсипи самоцвітів прикрасили наш світ. Зрештою він рохнув і зліпив нашого першого пращура з озерної глини, після чого наказав вічно і беззаперечно вшановувати його пам’ять. Що виявляється насамперед у слухняності і в пошані його Верховному жерцю. Тобто мені!

Разом з усіма жерця слухав Аметист – юний фермер, який вирощував свої гриби-світлячки біля східної околиці Діпхольда. Він був старанним парафіянином, а тому чув цю проповідь уже багато разів і знав майже напам’ять – Верховний жрець Мшелоїм ХIХ не славився особливою фантазією. Але думки Аметиста були далекими від теми проповіді. З обов’язкової шкільної програми він знав, що коли жрець Тирогла говорить, на нього сходить Дух Тирогла, тому його слова є непогрішними і єдино вірними! Але Аметист досить добре знав історію Діпхольда і пам’ятав, скільки разів верховні жерці скасовували укази одне одного. Невже Верховний Кріт так часто змінював свою думку? І як це божество могло хвилювати осушення питного каналу, шум якого, за чутками, заважав спати дружині Мшелоїма?

Без сумніву, рогл – найрідкісніша і найповажніша тварина у всій місцевій фауні. Напевно, тому предки і вирішили віддати їй шану. Але, як не крути, рогл це теж тварина… Хто ж тоді створив самого Великого Крота?!

Тим часом жрець продовжував:

– А зараз ми визначимо головного праведника тижня! Нагадую, надлишки своєї праведності він може продавати у церковному магазині праведності з обов’язковою сплатою трьох четвертин збору до скарбниці святилища. Отже, головним праведником стане…

Мшелоїм звірився зі своїм щоденником, у якому відзначав пожертвування до скарбниці Тироглового храму:

– Цього тижня головним праведником Тирогла оголошується кушнір Смарагд!

«І хіба це правильно – торгувати надлишком своєї праведності? Це навіть якось нечесно. Виходить, якщо у тебе є гроші на її покупку, то ти можеш дозволити собі бути злим, і Тирогл тебе навіть не засудить…» – продовжував міркувати Аметист. І вже вкотре йому згадалося стародавнє пророцтво про Світло:

“У день, коли все йтиме своїм чередом, Світло прийде у блиску і славі, розірве Морок і покличе за собою. Воно вкаже троглам істинний шлях і усуне владу Темряви. Багато чудес відбудеться того дня, і таємне стане явним, але не всі захочуть піти за Ним“.

«Скоріше б Воно прийшло», – сумно зітхаючи, подумав Аметист і про всяк випадок підняв голову вгору. Саме цієї миті Добрий Фей і встановив діамант на невеликому виступі Прямовисних скель.

  – Оооохх! – голосно видихнув натовп, коли яскравий промінь денного світла увірвався під склепіння святилища через вкраплений у стіну кришталь і устромився в лютий п’ятак воскової статуї Тирогла.

– Дзинь! – священний жезл-ікло випав із рук приголомшеного жерця.

– Пшшшшш! – із таким звуком розплавився гірський віск, з якого була виготовлена статуя, після чого промінь Світла пройшов далі і впав на порослий мохом камінь, що вріс у землю біля самої стіни святилища і, схоже, був її частиною.

– Світло! – радіючи, скрикнули трогли, відвертаючись від променя, який боляче пік очі. Першим вихід знайшов скляр Кварц. Він приніс цілий оберемок пузатих пляшок із темного скла і тут же наробив безліч темних скелець. Незважаючи на те, що в Діпхольді майже нічого не можна було отримати задарма, старий скляр від почуттів, що переповнювали його, роздарував їх абсолютно безкоштовно. Усі були неприємно здивовані тим, що у світлі променя на їхній сірій шерсті стало чітко видно потворні імлисті плями.

До честі троглів варто зауважити, що в перші секунди цього чудесного явища, ніхто з них не сумнівався, що починає збуватися давнє пророцтво. Але вже через пару хвилин думки в натовпі розділилися:

– Це все можна пояснити  із наукової точки зору! – подав голос Зеломудр, знаний всезнайко Діпхольда, у якого завжди на все була своя думка. Його слова потонули у хорі наслідувачів, які вважали себе найсучаснішими і найкрутішими жителями підземного міста. На їхній погляд не було нічого кращого, ніж вважатися найрозумнішими.

– Це явище має геологічний характер і пов’язане зі світінням перегрітих надр Нижніх печер! – видав Зеломудр і, присівши, почав чекати реакції своїх послідовників.

– Явище пов’язане…

– Так-так… перегріті надра… – почулися з усіх боків таємничі заяви печерних ерудитів.

– Та ж ні! Отямтеся, трогли! – несподівано заволав Злот – маленький заповзятливий трогл, який програв на останніх виборах Верховному жерцю Мшелоїму.

– Промінь розтопив голову Крота і подарував нам нове божество! Це священний безголовий Тирогл Нової ери! Ми збудуємо для нього нове святилище…

Але утямивши, що у разі чого будувати святилище доведеться йому, він швидко передумав:

– Браття, у мене щойно було видіння… Тирогл нового століття каже, що ми зможемо обійтися взагалі без святилища! І без обов’язкових жертв! Він каже, що працювати не треба взагалі! Крім сплати невеликого збору, достатньо бути просто хорошим троглом, вірним своєму ватажку! Тобто мені! Усі, хто зараз же приєднаються до нашої нової віри, гарантовано отримають…

Злот запнувся, гарячково розмірковуючи, чого він може пообіцяти своїм підданим такого, що не треба буде віддавати в найближчому майбутньому.

– …гарантовано отримають вічні бенкет і славу, але, звісно, тільки після своєї смерті!

– Ура! Вічний бенкет! Вічна слава! – озвалися найпіддатливіші діпхольдці, збираючись у купку біля свого нового ватажка.

– І не треба буде приносити регулярних пожертв… – промовили ті, хто ще не визначився зі своїм ставленням до Світла і стояв трохи осторонь. Їх цілком влаштовувала пропозиція Злота, але вони помірковано не поспішали робити свій вибір.

Увесь цей час Верховний жрець Мшелоїм напружено обмірковував ситуацію. З одного боку, він розумів, що зараз дійсно відбувається щось надзвичайне. З іншого – у тлумаченні стародавнього пророцтва про Світло говорилося, що останнє має прийти у блиску та славі… Ці два поняття через свою натуру Мшелоїм розумів, як силу і владу. Яка влада може бути у цього явища? А от перспектива втратити свій теперішній вплив на троглів виглядала цілком реальною. Узяти хоча б цього вискочку Злота… Ще візьме й наверне частину парафіян до своєї секти. Так і прибутки святилища впадуть. Яке святотатство! А там недалеко й до банкрутства всього славетного мшелоїмського сімейства. А що на це скаже дружина?! Ох, і звалилося ж на нього це Світло…

Мшелоїм, так і не вирішивши до кінця, що  робити, все ж таки звернувся до народу:

– Шляхетні діпхольдці! Це світло зовсім не те, на кого ми вже стільки років чекаємо! Подивіться, що воно зробило з нашим священним Тироглом! Це ж богохульство! Воно розплавило, обезголовило його, тим самим осквернивши наше святилище! І ніякий це не новий Тирогл! Це підступи володаря Темряви – імлистого хробака Бабачу! Ми маємо позбутися його!

Переконавшись, що більшість троглів його слухає, Мшелоїм нахилився до свого помічника Бура і прошепотів:

– Це Світло ламає усталений віками порядок і оскверняє святилище. Окрім того, воно робить видимими речі, яким краще було б залишатися в сутінках. Я про наші потворні імлисті плями на шерсті. Адже коли їх не видно, простіше вважати себе найкрасивішими. Так і народу спокійніше. Зараз я намагатимуся схилити парафіян на наш бік і позбутися цього явища, а ти мені в потрібний момент підіграєш.

Бур змовницьки підморгнув жерцю і розчинився у натовпі. Але продовжити жрець не встиг.

Аметист, як і багато з тих, хто зібрався в святилищі, зовсім не збирався замовчувати голос своєї совісті. Йому не потрібні були пишномовні вчені розмови Зеломудра і привабливо легкі пропозиції Злота. Не міг він погодитися і з Мшелоїмом, який явно прагнув повернути все на старий лад. Надто сильно Аметист чекав на це Світло. І відтепер юний фермер наче відчув подих чогось незрівнянно вищого і прекраснішого за їхній замкнений темний маленький світ. Він був у цьому певен. І ця радість мала свою особливість – її не можна було довго тримати у собі. Нею кортіло з кимось поділитися.

Раптом погляд Аметиста впав на камінь, в який уперся промінь Світла. Підійшовши ближче, юний трогл із подивом помітив на ньому напис. Змахнувши віковий пил і блакитний печерний мох, він голосно прочитав давньотроглодською мовою:

– У день, коли збудеться пророцтво, ідіть від Темряви до Світла, Воно вкаже вам шлях. Любіть Світло й одне одного, і так ви позбудетеся рабства Темряви назавжди…

Далі напис неможливо було розібрати, але й цього було вже достатньо. Аметист повернувся до народу і сказав:

– Здається, за стіною святилища є прихована печера. Нам потрібно розбити цю стіну та йти вздовж променя. Він покаже нам шлях!

– Але ж це небезпечно… – зашуміли в натовпі. – А раптом нас там чекає Бабачу?! Та й шлях, напевно, неблизький.

– Може, почекаємо? – висловив спільну думку коваль Молот.

– Ні! Як ви не розумієте, іти просто необхідно… – Аметист зробив паузу, намагаючись краще зрозуміти, що зараз підказувало його серце. – Ми можемо іти за Світлом або залишатися в сутінках Діпхольда. Третього не дано! І якщо ми вирішуємо йти за Світлом, то я хочу розпочати подорож якомога раніше!

– А що, хлопець правду говорить, – Аметист упізнав голоси рибалок із Нижніх печер – Малахіта, Кременя та Яхонта.

– Чого відкладати? Їжу здобудемо дорогою.

– Так, Світло нас не залишить і від Бабачу захистить!

У цю мить Мшелоїм зрозумів, що ситуація вислизає з-під його контролю. Треба щось робити. Вимагаючи тиші, Верховний жрець Тирогла підняв угору лапку і почав говорити:

– Діпхольдці! Це зовсім не те Світло, про яке сказано у пророцтві! Ви знаєте,  як його тлумачили наші стародавні жерці! Те Світло, яке ми чекаємо, прийде у вигляді великого, сяючого, могутнього воїна-крота Тирогла. Він спуститься в найнижчі печери, щоб перемогти володаря Темряви – імлистого хробака Бабачу. А це що? Так, незвичайне природне явище, та й годі!

Із цими словами Мшелоїм підійшов до стіни печери, з якої виступав кришталик, що зіграв роль лінзи. Саме через нього у святилище потрапляв промінь, що розплавив статую Тирогла.

Цієї секунди Верховний жрець думав про свою владу, яку боявся втратити, про труднощі можливого походу на шляху до Світла. І про те, як добре було жити в сутінках, коли можна не бачити, яким ти є насправді. Мабуть, остання обставина і стала вирішальною у його виборі. Верховний жрець повернувся до народу і впевнено сказав:

– Це явно підступи Бабачу! Ми повинні знищити це Світло!

Натовп і справді вагався. Аметист мовчав. Він розумів, що повинен щось відповісти, але слів не було. Всі слова вже були сказані раніше. Тепер настав час вибору.

– Розбий його, розбий цей кристал! – раптом заверещав у натовпі Бур.

– Так! Так! Розбий його! – підхопила ласа до видовищ частина троглів.

– Трогли! Якщо ви це зробите, то приречете себе і своїх нащадків на вічні сутінки! – несподівано вигукнула Сапфіра, зовсім ще юна дівчина, яка торгувала на базарі грибними настоянками.

– Ну і нехай! – зашипів Бур. – Нехай ці сутінки будуть з нами і нашими дітьми! Нам добре жилося і без цього Світла!

– Добре! Так, дуже добре! – заверещали в натовпі ті, кому і справді жилося непогано і хто більше за інших боявся змін. – Розбий, розбий уже цей кристал!

– Як скажете! – вирішив скористатися моментом Мшелоїм. Жрець підняв свій жезл-ікло і з усієї сили вдарив по крихкому кристалу гірського кришталю.

І Світло згасло. Для Аметиста це виявилося непоправною втратою. Адже один раз побачивши Світло, переконавшись, що Воно існує, юний трогл уже не хотів залишатися в сутінках. Те саме відчували і багато його друзів. Агата, Сапфіра, Діамант, Кремінь, Яхонт і бабуся Кришталіна. До них приєдналися Молот, Кварц, кушнір Смарагд і ще кілька молодих троглів. На подив Аметиста на їхній бік стали Злот і Зеломудр. Останніх, мабуть, не влаштовувало повернення до старого порядку. Але більшість троглів все ж таки було на боці Мшелоїма.

– За стіною святилища має бути печера. Печера Світла. Ми проб’ємо лаз і підемо шляхом променя, – відчуженим тоном вимовив Аметист.

– Оскверняти святилище не дозволю! – заверещав Мшелоїм, загрозливо піднімаючи свій жезл-ікло. Більшість троглів його підтримали.

– Думаю, нам доведеться іти крізь небезпеку Нижніх печер, – замислено протягнув коваль Молот. – Під нами справжнісінький лабіринт ходів, тож, радше за все, ми зможемо знайти інший шлях до Печери Світла.

– Ми виступаємо негайно! – впевнено відповів Аметист. – Беріть із собою лише необхідне. І хай допоможе нам Світло!

Так вони і вчинили. І ніхто не помітив, що в Аметиста, який стояв найближче до Світла, імлисті плями на шерсті помітно вицвіли і зблідли. Немов від засмаги. 

Печера троглів 2.

Кришталева печера мрій

– Навіть і не думайте! Якщо ми сунемося туди, то, напевно, потонемо! – пролунало в темряві жалібне повискування Злота. Але всі учасники походу за Світлом вже настільки до цього звикли, що не звертали на нього зовсім ніякої уваги.

Не зволікаючи й секунди, вони вийшли з Діпхольда й рушили за Аметистом і Молотом углиб Нижніх печер. Коваль був упевнений, що через нижні ходи він зможе знайти прохід до суміжної зі святинею Тирогла печери. Останні кілька днів вони неухильно просувалися на схід, уздовж невеликого підземного струмка. Але зараз мандрівники уперлися в глуху, схожу на кам’яний мішок печеру, біля східної стіни якої хлюпалося невелике озерце, звідки й витікав струмок.

Зеломудр припустив, що якщо з озера випливає струмок, то вода до нього звідкись має прибувати. І якщо пірнути під печерну стіну, навислу над водою, з іншого її боку цілком може виявитися таке ж саме озеро.

– Із таким самим берегом… І ми зможемо продовжити наш шлях! – натхненно закінчив його думку Аметист. – Я негайно пірну і подивлюся, що там! Мені здається, в озерній глибині щось мерехтить. Може, це Світло сяє з того боку стіни?

– Хай не залишить тебе Світло… – відповів на слова Аметиста Молот.

– Хлопцю кінець… – прошепотів Злот до свого близького друга і соратника Хрума. – Якщо він не потоне, то його, напевно, з’їдять підводні страховища з наших легенд. І тоді ми зможемо оголосити похід невдалим і…

– Повернутися додому! – радісно скрикнув здогадливий Хрум, за що тут же отримав дзвінкий потиличник.

– Ні, недотепо! Тихіше, ми не повинні розкривати наш план завчасно! Коли Аметист утопиться, ми скажемо, що на те була воля безголового Тирогла “нової ери”. А потім, коли з’являться послідовники, ми зможемо заснувати на берегах цього озера нове місто. Ми побудуємо стіни і в’язниці, заведемо армію і поневолимо ненависний Діпхольд! І я стану володарем одразу двох міст…

– Трогли можуть не піти за тобою проти Діпхольда… – резонно зауважив Хрум, потираючи забите місце.

– А ми оголосимо священну війну! – тут же знайшовся Злот. – В ім’я визволення нашої майбутньої святині – статуї безголового Тирогла. Слухай, Хруме, мабуть, буде вдалою думка оголосити поділ на вірних і не вірних мені троглів. У нашій майбутній Священній Книзі я закріплю закон, згідно з яким усі “невірні“ будуть позбавлені усіляких прав і піддані всіляким утискам.

А поки майбутні володарі двох міст будували свої плани, Аметист зняв пояс і медальйон і, нітрохи не вагаючись, пірнув у темні глибини озера. У печері зависла напружена тиша. Було чути, як із повислих біля самої води сталактитів капає вода. Його не було так довго, що трогли почали серйозно турбуватися, Молот  узявся за пояс, аби пірнути за другом, а на обличчі Злота вже почала блукати недобра усмішка.

Але в ту мить, коли напруга досягла межі, несподівано пролунав сплеск, оглушливий, наче вибух стиглого гриба. За ним пішов не менш галасливий вдих і радісний вигук Аметиста:

– Світло! Я бачив Його… Там, на тому боці…

Коли трогли витягли знесиленого юнака на берег, вони дізналися, що Зеломудр мав рацію і під водою є тунель, який веде до іншої печери. Виходило, що східна стіна печери ніби стояла на самому озері, поділяючи його на дві нерівні частини.

– Плисти під водою не так уже й довго, – продовжував відповідати на запитання Аметист, – але тунель дуже вузький, а до протилежного берега досить далеко. Нам доведеться залишити всі наші пожитки тут.

– Це немислимо! – скрикнули кілька особливо хазяйновитих троглів. У цю подорож вони вирушили з усім своїм домашнім скарбом. А один із них – чоботар Залізняк – примудрився навіть узяти із собою розібрану хатину. Хрест на хрест поставивши її жердини на величезний віз, він упрягся в голоблі разом із дружиною та синами. Увесь похід він тягнув свою ношу, стікаючи потом і щохвилини озираючись, стежачи за її збереженням.

– Особисто я не збираюся розлучатися з важко нажитим майном! – гнівно вигукнув чоботар і на підтвердження серйозності своїх намірів заліпив потиличника першому синові, що трапився йому під руку. – Ми або знайдемо інший шлях, або повернемося назад!

– І я, і ми … – почулися голоси згодних з ним троглів.

– Прохід до Світла настільки вузький, що ти застрягнеш зі своїм вантажем під водою і напевно потонеш. І навіть якщо зможеш пронести його крізь тісноту підводного тунелю, то нізащо не допливеш до іншого берега з такою вагою, – м’яко відповів Аметист. – Залиш свій вантаж печерній темряві і підемо з нами до Світла. Я впевнений, що на тому боці Воно не залишить нас і дасть усе необхідне для життя.

– А як же мої каструлі… У чому ж ми готуватимемо?

– А я взагалі не вірю Аметисту! Може, там і немає ніякого Світла!

– Ось і настав момент іще одного вибору. І щось мені підказує, що це лише початок наших пригод, – прокоментував те, що відбувається, Зеломудр, оглядаючи прискіпливим поглядом свої нехитрі пожитки. Для себе він давно вирішив: найцінніше у світі – це знання. Причому цілком конкретні – ті, що знаходяться у його вченій голові. Тому-то (звісно, заради науки, вінцем якої він себе і вважав) учений з легкістю вирішив пливти, лишивши свої пожитки на березі підземного озера.

Не вагаючись і секунди, під воду пішли Аметист і Сапфіра, коваль Молот і кушнір Смарагд, Кварц, Діамант, Яхонт, Кремінь, Кришталіна і зовсім юний Лазурит – син злощасного Залізняка. Багато троглів відмовилися від усього, що пов’язувало їх із минулим життям, заради зустрічі з багатовіковою мрією – Світлом. Пірнув навіть Злот, який мучився невдоволеним бажанням правити і володіти, реалізувати яке не зміг би, якби лишився на березі.

Але деякі трогли так і не змогли кинути свої житла. Серед них був і Хрум – вірний помічник Злота, який вирішив скористатися ситуацією і стати лідером. Нехай і для тих, хто залишався у сутінках Нижніх печер. Чи повернулися вони в Діпхольд, чи заснували нове місто, нам достеменно невідомо.

Друзі ж, здолавши вузький підводний тунель, без зайвих пригод досягли протилежного берега. Знесилені, жадібно хапаючи ротами повітря, вони лежали просто на кам’янистому березі. А високо під склепінням печери, немов у нагороду за їхню віру, переливалося, відбиваючись від незліченних кришталевих розсипів, променисте Світло.

Мешканці поверхні вирішили б, що печера тьмяно освітлена. Немов нічне небо у яскраву зоряну ніч. Але для троглів, порівняно з печерними сутінками, навіть це світло було настільки яскравим, що їм знадобився деякий час, аби звикнути до його сліпучого блиску.

Поки їхні величезні чорні очі звикали до Світла, трогли встигли обсохнути і перепочити. Озирнувшись, вони із захопленням побачили, що вся печера була всипана гірським кришталем. Цілими гронами вони звисали зі стін і склепіння та, на кшталт сталагмітів, піднімалися з печерного дна, утворюючи кришталеві чагарники.

Аметист, за загальною згодою, назвав це місце Кришталевою печерою. Але в підземному світі Чарівної Долини (на відміну, наприклад, від світу Доброго Фея) навіть Світлом не можна милуватися нескінченно. Особливо, якщо ти дуже голодний.

– Я їсти хочу… – тихо схлипнув юний Лазурит і смикнув Аметиста за рукав.

– Так, непогано було б добути їжі… – відповів той, розгублено оглядаючись на всі боки. Треба визнати,  він зовсім не знав, як це зробити. Залишалося тільки сподіватися на диво. Тобто на Світло. Що Аметист і зробив, звернувшись до Нього з проханням:

– Дороге Світло. Я вірю, що Ти саме те Світло, про яке говорили наші давні пророцтва. А якщо так, то Ти тепле і добре і не залишиш нас у нужді. Прошу Тебе, допоможи нам знайти щось їстівне…

– А давайте подивимося, скільки у нас взагалі їжі! – тим часом запропонував Зеломудр.

Ідею дружно схвалили. Кришталіна та Сапфіра розстелили на березі покривало і швидко виклали на нього весь запас харчів. Їх виявилося ще менше, ніж вони думали, – кілька копчених безоких риб, три промоклі булочки з грибного борошна та пляшка настоянки з бурштинового нектару.

– Ми всі помремо з голоду… – похмуро прокоментував ситуацію Злот, шукаючи, на кому можна було б зігнати злість. Але Хрума вже не було, а нового соратника він іще не знайшов.

Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що цієї секунди, дивлячись на маленьку скатертину і мізерне частування, кожен із троглів мріяв лише про те, щоб цієї їжі стало більше…

– …щоб ми змогли нагодувати всіх мандрівників! – закінчив своє звернення до Світла Аметист.

Саме в цей момент Світло, що струмувало з-під склепіння печери, раптом спалахнуло. І так яскраво, що трогли були змушені міцно замружитися. А коли через деякий час вони змогли розплющити очі, їхньому подиву не було меж: біля кожного трогла лежала скатертина з численними наїдками!

Зітхання подиву покотилося печерою, але тут же змінилося гучним чавканням! Напевно нам це здасться дивовижною невдячністю, бо перед тим, як накинутися на їжу, лише деякі трогли подякували за неї Світлу. Адже в тому, що це була саме Його робота, ніхто й не сумнівався!

А поки наші мандрівники їли, сталася ще одна дивовижа. Вередливий Діамант вирішив, що для повного щастя йому не вистачає м’якої подушки. У перервах між чавканням він висловив своє бажання вголос.

Від полотна Світла, що розлилося під склепінням, відокремилося маленьке пасмо-промінчик, капнуло униз і біля самої землі сліпуче спалахнуло. Із цього спалаху дивним чином і виникла велика вишита оксамитом подушка, яка впала до ніг збентеженого Діаманта.

– Це що ж, варто нам тільки чогось захотіти і бажання здійсниться? – скрикнув Зеломудр, схоплюючись зі свого місця.

– Зараз перевіримо… – відповіла Сапфіра.

Дівчина на секунду заплющила очі, Світло знову яскраво спалахнуло, а на найближчому кристалі кварцу раптом ожив прекрасний малюнок – на берег підземного озера мірно накочувалися хвилі прибою, під водою були видні самоцвіти, а вся ця пишнота іскрилася в променях ласкавого світла.

– Як гарно… – видихнули трогли.

– І Світло стало трохи яскравіше… – помітив Молот, чухаючи потилицю.

– Тепер моя черга бажати! – заверещав Злот.

Тут же виник яскравий червоний спалах, і на березі озера виникла кособока триповерхова хатинка, обнесена парканом із гострого, як бритва, гірського обсидіану. Плаский дах вінчав довгий флагшток, на якому майорів родовий прапор Злота – трикутне полотнище криваво-червоного кольору із зображеним на ньому іклом Тирогла.

– Мій замок! Залишилося тільки побажати слуг! – заревів Злот і, перекинувши блюдо з рибою на скатертині, стрімголов кинувся до свого подарунка.

– А тепер Світло під стелею печери потьмяніло… – продовжив свої спостереження Молот.

– А побажаю і я! – сказала бабуся Кришталіна, і тут же, немов за помахом чарівної палички, з’явилися клубок ниток і спиці. – Зв’яжу Лазуриту светр, – пояснила вона.

– А зараз знову засвітило дужче… – погодився з ковалем Аметист.

У цей момент над замком Злота яскраво спалахнула сліпуча блискавка і через паркан долинуло:

– Твої раби вітають тебе, о володарю!

– А Злот не втрачає часу задарма, – скривившись, прокоментувала Сапфіра

– А Світло знову потьмяніло! – в один голос вигукнули спостережливі трогли.

– Я все зрозумів! – вигукнув Аметист, жестом привертаючи до себе увагу. – Коли ми бажаємо чогось хорошого для інших – Світло під склепінням нашої печери стає яскравішим. Ми ніби множимо це Світло. А якщо бажаємо здійснення своїх примх чи насолод – Воно тьмяніє.

– Але коли ми захотіли собі їжі, Воно геть не потьмяніло, – резонно зауважила Сапфіра.

– Їжа була нам потрібна для життя, – задумливо протягнув Зеломудр, – малюнок на кристалі приніс нову красу в цей світ, а ось триповерхова хатина і раби Злота – це вже явний перебір.

Раптом у Кришталевій печері блиснув ще один спалах – і за огорожею злотівського замку з’явилася висока і крива вежа, зі встановленою на самому вершечку незугарною гарматою. Нижче рівня верхнього майданчика на дерев’яній вивісці виник напис “в’язниця”.

Світло в Кришталевій печері на мить згасло, але тут же засвітило з колишньою силою, коли бабуся Кришталіна побажала Лазуриту невелику затишну хатинку з ігровим майданчиком.

– Друзі! Виходить, ми досягли країни Світла… Усе добре, що ми побажаємо, буде виконано! – радісно підсумував Аметист. – Тож давайте насолоджуватися нашим теперішнім життям, творити добро і дякувати Світлу!

– Тільки не варто забувати про баланс цього Світла у Кришталевій печері, – стурбовано помітив Зеломудр, але його вже ніхто не слухав.

Трогли з радістю зустріли слова Аметиста. Кожен вважав своїм обов’язком висловити свою думку і зробити щось хороше. Кришталева печера почала перевтілюватись на очах.

Печера троглів 3.

Бабачу

Перші кілька днів трогли справді загадували тільки добрі бажання. Але незабаром у них почали виявлятися нахили справжніх діпхольдців. Ось тоді й виявилося, що все, що робилося не для множення Світла в Кришталевій печері, призводило до сумних наслідків.

Бабуся Кришталіна, наприклад, через свою природну доброту нав’язала всім юним троглам теплих речей. І це помножило Світло у печері. Але пізніше, вирішивши залишити свій слід в історії, бабуся забажала зв’язати свою власну статую. І тепер, закинувши колишню роботу, Кришталіна постійно вдосконалювала свою вовняну копію.

Або, наприклад, Сапфіра, яка взялася прикрашати кришталь Печери своїми живими малюнками, створила у результаті… дзеркало. Дівчина дійшла висновку, що її відображення – найкраща з картин! Забажавши собі з цього приводу купу суконь, вона цілими днями приміряла їх одну за одною.

Молот, що отримав у дарунок від Світла величезних розмірів кузню і забезпечив троглів інструментами, тепер кував тільки величезні огорожі. А все тому, що величезна печера, якою вона здавалася на початку, раптом стала для пересичених троглів занадто маленькою і тісною. Вона миттю покрилася мережею високих огорож із табличками, що красувалися на них: “Обережно, приватна власність”, “Маєток належить найкращому троглу…”, “На подвір’ї злий бабачу” тощо. Причому коваль настільки захопився роботою, що кував навіть уночі, не звертаючи уваги на благання сусідів дати їм хоч трохи виспатись.

Далі було ще гірше. Через місяць життя в місці, де виконуються всі бажання, половина троглів настільки погладшала, що перестала вставати зі своїх величезних лож, які стояли за височенними залізними огорожами. І лише годувальники, що регулярно з’являлися у вигляді маленької копії Тирогла з крилами метеликів, порушували їхній спокій черговою порцією їжі. Ніхто нікого не хотів слухати, кожен вважав себе найособливішим, Світло під печерним склепінням стрімко тьмяніло, а гордість і прикраса Кришталевої печери – найбільший кристал кварцу правильної пірамідальної форми – взагалі зник. На його місці тепер красувався невисокий кришталевий пеньок із рваними кострубатими краями.

Зате під склепінням печери виникло “Ікло достатку” – результат невгамовної фантазії троглівського молодняку під проводом Діаманта. За формою він справді нагадував ікло Тирогла, був більшим за кілька сталактитів узятих разом і невпинно постачав всілякі наїдки – переважно солодощі, які й розносили Кришталевою печерою годувальники. Незабаром у “Ікла достатку” з’явилися свої шанувальники і навіть свій священик – відомий нам Діамант.

Неприємним було й те, що потворні імлисті плями на шерсті у троглів, які вицвіли під яскравим світлом печери, знову з’явилися у всій своїй огидній красі. Загалом, добрі нахили троглів виявилися надто непостійними перед лицем загального блага.

Що ж тут говорити про Злота, який створив величезну армію зилотів – кам’яних істот, створених за його образом і наділених із цього приводу непримиренною ворожнечею до всього, що траплялося їм на шляху.

Із кожним днем обстановка розпалювалася все сильніше, і лише деякі трогли (переважно діти) продовжували якщо не примножувати Світло, то хоча б бездумно Його не витрачати. Серед них був і Аметист. Зараз він поспішав на зустріч до Зеломудра. Учений чекав його у своїй хатині по сусідству із замком Злота. На подвір’ї стояла збита з дощок трибуна і якась велика конструкція, накрита широким покривалом. Тепло привітавши Аметиста, Зеломудр помітив:

– У нас у печері розпочався справжній бедлам. Ніяких тобі законів чи правил.

– Мрія будь-якого трогла. Місце, де виконуються всі бажання… – із гіркотою в голосі погодився Аметист. – І подивися, на що ми його перетворили! Навіть бабуся Кришталіна, і та, врешті-решт, побажала собі спиці, які б самі в’язали. А вона лиш ними командує! Зараз вони в’яжуть чохли для сталагмітів – навіщо вони б були комусь потрібні!

– Думаю, що сама наша сутність просто не може прийняти цей Дар Кришталевої печери, – глибокодумно промовив Зеломудр. – Як би ми не намагалися бути хорошими, рано чи пізно вона дається взнаки. Цій печері потрібен порядок. Ще тиждень такого життя – і ми або знищимо одне одного у війні, або використаємо залишки Світла. А радше і те, й інше.

Аметистові нічого не залишалося, як погодитися з ученим. Зеломудр продовжував:

– Є тільки один спосіб виправити ситуацію. Я врятую всіх вас своєю геніальністю і збережу для троглів печерне Світло, що згасає! Подивися!

Із цими словами вчений зірвав покривало з конструкції у дворі й оголив таємничу установку – лежачий на кривих залізних ніжках, грубо оброблений до приблизно круглої форми шматок величезного кришталевого сталактиту. З однієї зі сторін у ньому була просвердлена дірка, заткнута дерев’яною пробкою. 

– Я сам, без допомоги всякого там Світла, створив Велику лінзу, яка і врятує всіх нас! Тепер залишилося побажати, щоб усе Світло печери увійшло до Лінзи. Я, тобто ми, змусимо його служити великим троглам! Адже ми цього варті! Я все продумав: треба суворо нормувати витрати Світла, а то подивись, на що ми перетворили Кришталеву печеру! І це – найкращі з троглів! Пора мені вже за вас узятися і почати наводити порядок!

– І хто ж керуватиме цим розподілом Світла? – із жахом у голосі запитав Аметист, який все ще не міг повірити в те, що відбувалося.

– Ну я, звісно, як наймудріший. І, мабуть, Злот. А що, сильний трогл, який твердою рукою зможе навести лад. Можна сказати, наш захисник від зовнішніх загроз. Ось яку армію зилотів собі набажав! Із такою можна й Діпхольда не боятися.

– Але ж це… Світло! – видавив із себе Аметист. – Воно – не слухняна річка, яку можна змусити текти в новому руслі. У нашому переказі говориться, що Світло світить лише там, де Воно хоче. А ти впевнений, що Воно світитиме у твоїй… лінзі?

– Мій хлопчику, – поблажливо відповів йому Зеломудр. – Згідно з моїми дослідженнями, безперечно, є якийсь цикл накопичення цього Світла – субстанції з чарівними властивостями. Коли Воно досягає свого надлишку, то виливається до нашої печери. Тут Воно багаторазово посилюється кришталем. А нам залишається лише зібрати Його і зберегти! Наші пращури знали про цикл і тому лишили нам пророцтво. А я геніально пояснив його з наукового погляду! Як просто властивість цієї конкретної печери… Та й узагалі, справжнє Світло ніколи б не опустилося до того, щоб вирушити до нас під ці похмурі склепіння і виконувати дрібні егоїстичні бажання!

– Із якого часу ти почав говорити за Світло? – здивовано вигукнув Аметист. – Та й звідки ти можеш це знати?

– Як? – здивувався Зеломудр, відступаючи на крок назад. – Я відкрив це, і крапка! Адже я серед вас найрозумніший! Єдина надія троглів на спасіння! Як ти можеш цього не розуміти?

– Щось наш учений зачастив говорити від імені Світла…

– Ага, начебто він на прямому зв’язку з Ним. Здається, він на прямому зв’язку зі своєю особистою гордістю! Хоча… напевно, важко бути розумнішим від багатьох і при цьому залишитися негордим.

Зеломудр та Аметист різко обернулися. Виявилося, що всю їхню розмову чули Сапфіра й Агата. А за ними почала збиратися юрба. Прилетіли навіть трогли, які розтовстіли від неробства і яким для цього довелося побажати крила для своїх неосяжних ліжок. Невеликою зграйкою вони зупинилися віддалік, зависнувши в повітрі під акомпанемент дружного чавкання – між ними безперервно снували годувальники з  черговими порціями страв.

– Почалося! Злот зібрав усіх троглів на загальні збори! – переможно вигукнув Зеломудр і, не удостоївши Аметиста і поглядом, рушив до трибуни. До неї було прироблено щось подібне до рупора. Театрально відкашлявшись у кулачок, вчений підійшов до пристрою і почав свою промову:

– Любі друзі! Сподіваюся, ви розумієте, що лише трогл певного рівня може вирішувати великі завдання? А перед нами стоїть не просто завдання. Це виклик! У нашій печері, у нашому спільному домі запанували безлад і хаос. Це було зумовлене нашим поганим вихованням, нестримністю та…

– Закінчуй молоти дурниці!

Злот, раптово з’явившись на сцені, безцеремонно відштовхнув ученого вбік і продовжив замість нього:

– Отже, так, трогли. Світло в печері закінчується… Я нещодавно сам намагався побажати, щоб Світло залізло в це скло і почало мені служити. У мене нічого не вийшло. Наш всезнайко підказав мені, що для цього необхідне одночасне бажання всіх троглів, що зібралися в Кришталевій печері. Ви маєте цього побажати. Я поставлю Світло на служіння мені! Потім випарую це озеро, осушу його та завоюю зі своїми легіонами Діпхольд! Зрадника Хрума посаджу в клітку і моритиму голодом… А всіх незгодних кину в Нижні печери на побачення з Бабачу! Тож нумо швидко, всі ви, бажайте, щоб Світло залізло в мою лінзу!

– Як це “у твою”!? Це мій винахід! До того ж ми домовлялися… – обурився учений, але договорити так і не встиг. Злот непомітно кивнув одному із зилотів, і той, схопивши Зеломудра під пахву, швидко потяг його зі сцени.

 Далі Злот коротко виклав те, яким він бачить справедливий розподіл Світла. Не варто й пояснювати, що нічого доброго передбачено не було. А головна його мета – поневолення Діпхольда – і зовсім ішла у розріз із нормами печерної етики. Також немає нічого дивного в тому, що всім троглам, які підуть за ним, майбутній імператор пообіцяв ключові керівні посади.

Але дивним було зовсім не те, що він ніс, а те, що в цю дурницю хтось  повірив! Адже серед мешканців Кришталевої печери знайшлося чимало троглів, яким ця ідея припала до душі! Покинувши все заради зустрічі зі Світлом, вони не витримали цього іспиту – випробування владою. Заради майбутніх посад багато хто вирішив підтримати Злота в його божевіллі. Тим часом у натовп троглів, що зібралися, стали просочуватися численні кам’яні зилоти. Озирнувшись на всі боки, коваль Молот нахилився до Аметиста і тихо сказав:

– Як думаєш, чи міг Злот сподіватися, що ти чи, наприклад, Лазурит, підтримаєте його ідеї?

– Звичайно, ні! – прошепотів у відповідь юнак.

– А якщо бажати рабства Світлу будуть всі і одночасно…

– Значить, нас серед цих “усіх” уже не повинно бути! – жахнувся Аметист, поглядаючи крадькома на кам’яне чудовисько з обличчям Злота, що стоїть поруч. – Хай допоможе нам Світло!

– Думаю, у нас є всього кілька хвилин – на більше у майбутнього імператора всього підземелля просто не вистачить словникового запасу!

– Здається, я маю ідею! – несподівано вигукнув Аметист, і підвищивши голос звернувся до присутніх:

– Трогли Кришталевої печери! Перед тим, як Злот здійснить свої плани, дозвольте я загадаю Світлу ще одне бажання! Любе Світло, зроби так, щоб усі ці кам’яні зилоти приросли до підлоги, а сам Злот опинився у міцній залізній клітці!

У яскравому спалаху, що слідував за цими словами, було добре видно, як спотворилося від люті обличчя Злота, що опинився за ґратами. За цим пішов рев кам’яних чудовиськ, які намертво приросли до підлоги печери.

– Друзі, нам треба поспішати! – закликав Молот до троглів. – У цій печері судилося лишитися тим, хто хоче скуштувати насолоду імператорства Злота. Це їхній вибір. А на нас знову чекає шлях!

– І що швидше – то краще! – злякано вигукувала вже на бігу Сапфіра, бо Кришталеву печеру раптово наповнив оглушливий рик, що виходив із клітки Злота. І це вже був рик не трогла, а чогось нечувано більш страшного і лютого.

Кришталіна та Агата кинулися утікати ,навіть не обернувшись. Тут же до них приєдналися Лазурит, Кремінь, Смарагд, Кварц, Малахіт і Яхонт. Останнім біг Аметист. Хлопець на секунду забарився, щоб обернутися.

Злот, що сидів у клітці, вирішив загадати своє головне бажання. Тепер для отримання абсолютної влади йому не вистачало зовсім трішки – фізичної сили і жаху в очах підданих, що веде до повного послуху. Саме тому він і побажав, щоб світло Кришталевої печери перетворило його на… Бабачу!

Із Кришталевої печери був лише один вихід. Він вів у справжній лабіринт тунелів, ходів і лазів. Друзі довго бігли, не розбираючи дороги. Але оскільки кожен із них сподівався на допомогу Світла, Воно їх не покинуло і всупереч усім законам природи супроводжувало їхню втечу. Світло туманним серпанком струменіло під склепінням лабіринту, щоразу вказуючи троглам потрібний поворот. Зрештою, друзі зовсім вибилися із сил. Було вирішено влаштувати привал на самісінькому краю бездонної прірви, що ділила навпіл невеликий, проте дуже високий грот.

– Ті, що залишилися, напевно виконають волю Злота і поневолять Світло! – зауважив Молот, ділячись з іншими водою зі своєї фляжки.

– У Кришталевій печері був справжній рай… Але ми самі через свою невихованість не змогли в ньому лишатися! – продовжила його думку Кришталіна.

– Але як Світло могло таке допустити! – пригнічено прокоментувала Агата.

– Та ні! – вигукнув Лазурит, схоплюючись на ноги. – Світло тут зовсім ні до чого! Не Світло ж створило Злота-Бабачу і все його військо! Може, нам варто повернутися і переконати його виправитися?

Бабуся Кришталіна заперечливо похитала головою і, зітхнувши, відповіла:

– Послухай, дитино. Для того, щоб дихати, ми робимо вдих. І для нас це природно. Так і для Злота природною була та ненависть, яку він плекав до всіх нас. Колись він її прийняв, погодився, зжився з нею, і тепер вона стала частиною його єства. А зараз, коли він віднайшов своє справжнє обличчя, всі його погані риси тільки посилились у стократ. Причому, я впевнена, що він зберіг здатність мислити здраво тільки про щось мерзенне, зле або бридке. І саме тому він уже не зможе змінитися і стати добрим!

Зненацька, з єдиного входу в грот почулися чиїсь важкі кроки. Звук швидко наближався. Трогли скочили на ноги і, піднявши з підлоги гострі уламки сталактитів, приготувалися дати бій. Але за кілька секунд вони зітхнули з полегшенням. До гроту, тяжко сопучи і віддихуючись, буквально ввалився скуйовджений Зеломудр:

– Друзі! Як я радий вас бачити!

– То це тобі ми повинні бути вдячні за чудовий винахід під назвою Велика Лінза! – гнівно вигукнув Молот.

– Стривай! – урвав його Аметист. – Ми самі варті один одного! Головне, що він там не лишився! Як ти зміг знайти нас?

– Просто я дуже-дуже хотів вас знайти і просив Світло лише про те, щоб це сталося. Вибачте, я зовсім не хотів залишатися з цим… Бабачу, – винувато опустивши погляд, відповів учений. – А потім я побачив кришталеві крихти, що світилися, і зрозумів, що це ви залишили мені слід. Він і привів мене до вас!

– Ми нічого не лишали, – здивовано відповіла Сапфіра, і простягла Зеломудру флягу.

– Це все Світло. Незважаючи на те, що ти накоїв, Воно почуло тебе, пробачило і не лишило! – вирішив підсумувати все ще злий на вченого Молот. Але, на відміну від Злота, який завжди сердився на когось, коваль злився тільки на провину вченого, але ніяк не на нього самого. – А що сталося в печері після нашої втечі?

– Коли кам’яний зилот приріс до підлоги, то з подиву випустив мене. Я тут же кинувся за вами. Але ви були вже далеко попереду. Я обернувся і побачив, як все Світло печери у вигляді великої вирви збирається у Велику Лінзу. Через пару секунд вона не витримала Його сяйва і розірвалася на міріади кришталевих уламків. У їхньому швидко гаснучому світлі я розгледів, як Злот-Бабачу відривав від підлоги своїх кам’яних зилотів.

– А потім?! – нетерпляче скрикнули трогли.

– А потім… – учений несподівано запнувся і, проковтнувши грудку, що стала в горлі, видавив:

– А потім вони кинулися за нами в погоню!

І ніби на підтвердження його слів, із нижніх тунелів долинув оглушливий рев.

– Ми можемо, як завгодно довго блукати в цьому лабіринті. Але рано чи пізно Бабачу знайде нас, – промовив Молот, стискаючи в руці свою імпровізовану палицю.

– Мій друже, – несподівано спокійно відповів йому Аметист. – Ти забуваєш, що саме Світло привело нас у цей грот. Воно і вкаже нам шлях далі, якщо ми всі разом звернемося до нього!

Не встигло стихнути відлуння його останніх слів, як промені Світла, що струменіло по стелі, яскраво впали вниз, утворивши над розірваною прірвою ефемерну доріжку-місток, що вела до входу в тунель по той бік розщелини.

– Слава Світлу! Друзі, ходімо швидше! – радісно вигукнув Аметист, першим ступаючи в струмок райдужного світла, що розлилося над прірвою. Чи варто й казати, що він не впав і незабаром благополучно перебрався на той бік підземного каньйону.

– Диво яке… – здавлено прокоментував учений.

– Світло всемогутнє, Воно створило все, Воно все може, – відповіла йому Сапфіра, вирушаючи за Аметистом.

– Якщо Світло створило все, отже, і Темрява – це також Його робота? – запитав Лазурит, мимоволі обертаючись назад.

– Ні, мій маленький, – сказала бабуся Кришталіна і ласкаво погладила його по голові. – Темряву створили ми, коли вигнали Його з наших сердець.

– А й правда! – по-дитячому просто підсумував Лазурит. – Темно тільки там, де немає Світла!

– Думаю, це твій головний іспит, – замислено протягнув Молот, звертаючись до Зеломудра. – Те, що всі ми успішно пройдемо по доріжці зі Світла, особисто для тебе нічого не змінить. Можеш упасти. Тут питання просте – ти віриш чи ні?

– Просто пам’ятай, – м’яко вступила у розмову Агата. – Що неможливо троглу – можливо Світлу. Щоб по-справжньому знайти Світло, нам потрібно змінити себе.

Після хвилинної паузи Зеломудр спокійним голосом відповів:

– Дивно, що я раніше про це не замислювався. Увесь навколишній світ настільки премудро влаштований… Він не зміг би з’явитися сам із нічого. Відтак його хтось створив. Хтось дуже могутній і сильний. Думаю, буде правильним назвати Його Світлом. А якщо Воно таке сильне, то чому б мені, якщо вже немає іншого виходу, не довіритися Йому і не попросити допомоги. Адже я… ми… такі слабкі…

Останню фразу вчений, що стояв на краю прірви, практично видавив із себе.

– Жаль тільки, що перш ніж зрозуміти це, ми мали потрапити в таку ситуацію, – із гіркотою в голосі прокоментував Аметист.

Що ще можна було б додати до цієї розповіді? Звичайно, Світло не залишило Зеломудра і перенесло його на інший бік прірви. А незабаром і вивело друзів на поверхню, в нічну свіжість Чарівної долини Глорії. Саме тоді у яскравому зоряному світлі трогли з радістю побачили, що всі імлисті плями на їхній шерсті остаточно вицвіли. А сама вона стала настільки білою, що, наче вбираючи в себе світло, багаторазово його посилювала, від чого друзі яскраво сяяли навіть уночі. Кожен своїм кольором. За цю дивовижну властивість мешканці Долини прозвали їх елайтами. Подейкують, що вони дружать із самими Амегами, і що Сам Альфамег приймав їх у своєму палаці.

Також згадаємо і про Свято Райдуги-дуги. Щороку всі елайти збираються разом і хором дякують Світлу за свій чудовий порятунок, за вказаний шлях та інші незліченні благодіяння. Від їхнього співу починає тремтіти повітря, яке перетворюється на величезну райдужну стрічку. Після свята ця стрічка цілий рік огортає долину Глорії, ефемерним серпанком висить над теплими водами океану, що омиває її піщані береги. Але одного разу зло повернулося до Долини. Елайти були розділені і відправлені до в’язниці, а сама Долина розкололася на п’ять величезних островів, які на різні глибини були вкинуті в вічний туман. Та це вже зовсім інша історія.