– Як це “не змогли пройти”!? – вигукнув король, пронизуючи своїми маленькими оченятами солдатів, які щойно повернулися з повідомленням. – А як же торгівля? А каравани, з яких ми беремо данину?

– Нам дуже шкода, ваша величносте, – спробував виправдатися один із солдатів. – Але цей туман щільним колом охопив усі підступи до нашого міста. Я самотужки пробував пройти, але варто було зробити кілька кроків, як я почав задихатися…

– То погано пробував! – загорлав король, озираючись на всі боки і вишукуючи, на кому б зігнати свою злість. На превеликий жаль солдатів, усі палацові тварини, не з чуток знайомі з поганою вдачею самодержця, вже встигли сховатися по найзатишніших куточках. Нарешті, погляд короля на повернувся до воїнів, що тремтіли, як осиновий листок. На його губах заграла легка усмішка.

– Варто! Цих двох ледарів зв’язати, посадити на катапульту і запустити крізь туман на розвідку. І хай тільки спробують не повернутися з повідомленням… З-під землі дістану! А вже тоді…

Отже, друзі, знайомтеся. Король Селезарії – невеликої країни на  півночі безмежної Чарівної Долини – його величність Золотолюб Єдиний і, звісно ж, Неповторний. Столиця країни носила ймення Золотоград. Досить дивна назва, якщо взяти до уваги, що багатою в цьому місті була лише одна людина – безпосередньо Золотолюб. Решта жителів, переважно через непосильні побори до царської скарбниці, були бідні, як церковні миші. Причому настільки, що колись уславлену країну Долини почали називати не інакше, як Сльозарія, а столицю – Зло-то-град. Поголос про неправду, що твориться в цій країні, докотився до самих околиць Чарівної Долини. Можливо, саме тому і саме звідти до Селезарії прилетів хтось надзвичайний. Навіть для чарівної країни.

Великий і, судячи з м’якого голосу і лагідних очей, все ж таки добрий Фей поважно ходив дощатим помостом на центральній площі Золотограда. Його прозорі замашні крила були повністю розгорнуті, що було ознакою зеніту його переживань. Він щойно скінчив своє звернення до народу і вирішив ще раз підсумувати:

– Отже, Мудре Світло, передавши свою волю через елайтів, вирішило покарати Селезарію за беззаконня, що панує тут. Сморід неправди, що народжується в цій країні, розноситься всією Чарівною Долиною, багато хто піддається його нудотному аромату і починає брати з вас приклад. Щоб убезпечити жителів Долини від цієї напасті, Мудрі вирішили наслати туман до меж вашого міста. Він захистить вас від Долини, а Долину – від вас. Єдиний шлях до визволення…

Тут Фей замовк і швидкими метушливими жестами кивнув селезарцям, що стояли біля помосту, розійтися. Одразу ж на вільному місці з’явилася невеличка плямка тіні, яка швидко збільшувалася, і за мить уже ніхто не сумнівався, що з неба падає щось вельми велике.

Бабах! Народ злякано відскочив від величезних терезів, що звалилися просто з неба прямісінько на головну площу. Вони були схожі на ваги, якими міський аптекар відмірював заспокійливе для городян, але набагато більші. Коли розвіялися підняті хмари пилу, стало зрозуміло, що порожня чаша цих терезів була приблизно на рівні вікон третього поверху міської ратуші. А нижня чаша, доверху наповнена якоюсь в’язкою смердючою рідиною, майже торкалася порослої мохом бруківки площі.

Раптово до тих, хто зібрався, долинув звук пострілу з катапульти і протяжний затихаючий вдалині крик. І в ту ж мить повітря над нижньою чашею згустилося в невелику темну хмарку, яка за хвильку розлилася справжнісінькою, хоч і мініатюрною, зливою. Кілька разів навіть майнула блискавка. Чаша, яка наповнилася по самі вінця, хитнулася вниз і міцно стала на землю.

– Терези Правди! – прокоментував Фей, демонстративно струшуючи зі своєї золотистої туніки темні дощові краплі, що потрапили на неї. – Уся “неправда” вашої країни вмістилася в нижній чаші. І фіолетовий туман не відступить від стін Золотограда, доки ви не знайдете, чим можна врівноважити пануюче беззаконня,  і не поставите це “щось” на верхню чашу Терезів. Лише тоді Мудре Світло скасує призначене для міста покарання, покликане на вас в ім’я світлих трав’яних далечин, подертих ранковим туманом лісів і крижаної свіжості джерел, що б’ють у їхніх хащах, в ім’я Справедливості і Світла в нашій Чарівній Долині. І, як говорили ще давні феї, – Маффа іль маттафа, що означає…

І тут, улюблені друзі, з нашого Фея слова полилися рікою. Він, як і всі представники його народу, любив сказати щось таке, про що можна було б з гордістю розповісти своїм друзям у рідному ромашковому лісі за чашкою ніжного волошкового пилку.

– Ти… що ще таке!? – вереск короля Золотолюба, який вийшов на балкон, перервав хитромудру промову Фея і повернув його на дощатий поміст площі.

– Я – добрий Фей, – без тіні збентеження відповів той, напружуючи свої крила.

– Схопити! – закричав Золотолюб, усвідомивши, що зараз від нього може вислизнути цілком платоспроможний новий підданий. Але Фей, несподівано легко для своєї комплекції ухилившись від стражників, злетів угору і, обернувшись, ще раз повторив:

– Пам’ятайте, ви повинні врівноважити другу чашу Терезів. І чим швидше ви це зробите, тим швидше позбудетеся фіолетового туману.

Із цими словами він статечно розвернувся і, задзижчавши своїми прозорими крильцями, полетів геть, не звернувши жодної уваги на кілька каменів, випущених йому навздогін із катапульт.

– Так ось звідки взявся цей туман! – процідив Золотолюб, оминаючи Терези Правди і з острахом зиркаючи на чорну “неправду”, що булькала в нижній чаші. Побачене, мабуть, наштовхнуло короля на якусь думку. Хекаючи і відсапуючись, Золотолюб піднявся на поміст і звернувся до приголомшеного народу:

– Ну, і чого ви тут стоїте? А хто працюватиме? І не турбуйтеся про фіолетовий туман… У мене виникла чудова ідея!

– Але що ми покладемо до іншої чаші Терезів? – занепокоєно питали з перших рядів.

– Звичайно, золото! – вигукнув король, і його маленькі оченята змовницьки блиснули. – Кожен житель нашого міста, включаючи мене, повинен буде принести все, що має, і покласти на верхню шальку Терезів! А за повнотою та сумлінністю здачі коштів простежить моя вірна сторожа!

– Ваша величносте! А мені нема чого здавати! Ось якби мій сусід віддав мені борг, то я міг би…

Перш ніж відповісти, Золотолюб гнівно зиркнув у натовп:

– А… Як я міг забути? У нас же у місті всі одне одному щось винні. Із ким мені доводиться мати справу – у всіх королів народ, як народ, а тут – суцільні боржники! Отже, збору, як я вже казав, підлягає все – у тому числі й ваші борги. А кому нема чого віддавати, нехай розплачується своїм майном – будинками, меблями. Усім! А зараз розходьтеся – нічого стовбичити без діла.

Цієї ночі мешканцям Золотограда так і не вдалося заснути. На головній площі стукали молотки – стражники збивали сходи до порожньої чаші та поміст, на якому буде розміщено трон Золотолюба – монарх висловив бажання особисто контролювати процес здачі цінностей населенням. Не спали царські переписувачі – вони готували списки майна городян. Які, до речі, теж не спали, не розуміючи, чим вони завтра годуватимуть свої сім’ї. Не спав і Золотолюб, але вже зовсім з іншої причини – він усе рахував, скільки зайвих грошей осяде в царській скарбниці після задуманої справи. Король не сумнівався – ”неправди” в його країні було набагато менше, ніж прихованого його підданими золота.

У двері маленького будиночка тесляра Доброхота гучно постукали. Юнак востаннє оглянув порожні полиці свого житла. З останнього подібного огляду, проведеного кілька хвилин тому, майна не побільшало. Причому, що найприкріше, додавання і не передбачалося. І справа була зовсім не в тому, що Доброхот мало працював. Навпаки – хлопчина був надзвичайно працьовитим. Просто його клієнти, мешканці Золотограда, були не цілком платоспроможними. А Доброхот мав настільки безкорисливу вдачу, що давав їм у борг без жодної оглядки на останню обставину. Це його і підвело, зробивши найбільшим кредитором у Золотограді. Підкоряючись наказу короля, він ще учора зібрав більшу частину боргів, але в кількох боржників не виявилося ані грошей, ані чогось більш-менш коштовного в принципі. Тепер їхнє майно мало бути вилучене за борговими розписками. На збори начальник королівської варти дав часу до ранку.

Знову нетерпляче забарабанили у двері. Хлопець зітхнув і, піднявшись, приречено впустив до хати варту. Із цієї нагоди його скромне житло відвідав сам начальник королівських вояк, його гідність генерал Злоб – кращий друг Золотолюба та ще й кум.

– Ну що, бідното, давай подивимося, як тут у тебе справи! – з усмішкою процідив Злоб, відпихаючи юнака вбік і чіпким, наметаним поглядом оглядаючи житло. Оскільки брати у Доброхота, справді, не було чого, генерал знову переключив свою увагу на власника халупи:

– Ну що ж, часу у нас обмаль, тож бери свої боргові розписки – Золотолюб хоче, щоб усе було офіційно – і мерщій за мною. Першою ми відвідаємо сирітку Смирну!

«Бідолашна дівчинка», – тільки й устиг подумати Доброхот, поки два дужі стражники, мабуть, від надлишку службового завзяття, штурханами виштовхували його за двері. Кілька місяців тому молодий тесляр, проходячи повз її маленький будиночок, звернув увагу, що дівчинка спить на підлозі, підстеливши собі лиш оберемок соломи. Зглянувшись над дитиною, він зробив їй ліжечко. А оскільки вся подібна діяльність суворо контролювалася королівськими митарями (збирачами податків), то малечі довелося підписати боргову розписку. Тоді це здалося йому правильним…

Сама процедура конфіскації пройшла швидко і, як здалося Злобу, гладесенько-рівнесенько. Нещасну Смирну просто виштовхали за двері, які потім забили дошками. Поверх них повісили табличку, яка свідчила, що це майно конфісковане на користь теслі Доброхота, який зобов’язується передати його в царську скарбницю, поклавши на Терези Правди відповідний документ.

Пізніше їхній маленький загін досягнув будиночка старої Матильди, яка торгувала кімнатними рослинами: їй Доброхот мав необережність презентувати нові діжки для квітів. Бідолашній старенькій не дозволили взяти із собою навіть теплих речей. Нашвидкуруч заколотивши двері, вартові лиш відволіклися на те, щоб видати бабусі довідку про надання статусу бездомної, за якою Матильда тепер могла отримувати хліб із муніципальної пекарні, і то з умовою – проведенням усього дня на роботах у царських свинарниках. Ночівля надавалася там же. Як бачите, король Золотолюб не залишав у біді своїх підданих.

Уже на підході до площі їхній загін зайшов «у гості» до молодої сім’ї, яка мала необережність взяти до весілля в борг нову шафу. Щоправда, тут стражники виявили розуміння і замість виселення сім’ї з будинку конфіскували у наречених єдиного представника їхнього господарства – чорне порося Хрюна.

– Ну ось, тепер можна і до Терезів правди… – із почуттям виконаного обов’язку вимовив Злоб, із силою затягуючи мотузку на шиї Хрюна.

Золотолюб, що сидів на помості біля Терезів, був розлючений. Король щохвилини схоплювався, кидав гнівні погляди то на чергу “жертводавців”, то на доверху забиту мідяками і нехитрим майном верхню чашу. Яка, як ви вже могли здогадатися, навіть і не ворухнулася під вагою наваленого на неї добра. Ще на початку процедури здачі Золотолюб демонстративно поклав у чашу Терезів кілька дрібних мідних монет, зі скорботним виразом обличчя оголосивши народу, що більшого спустошення казни собі дозволити не зможе. А зараз ставало зрозумілим, що ще трохи, і йому доведеться відкрити свою скарбницю і принести звідти кілька золотих злитків. Ну, це вже ні… Краще провести додатковий обшук у будинках підданих.

Останньою у черзі стояла вдова Софа у супроводі свого постійного супутника – вірного пса Чорнобая. Собака захищав будиночок жінки, що стояв на околиці, від місцевих злодюжок, а саму вдову – від моторошних митарів. Останні вже неодноразово скаржилися Золотолюбу на те, що цей пес не дає їм взяти у вдови податей більше, ніж того вимагав закон.

– Я принесла три мідяки й бабусине намисто… – тремтячим від страху голосом вимовила Софа, витягаючи з-за пазухи невеликий згорток. Як і слід було очікувати, після встановлення його на Терези, чаша і не ворухнулася.

– Злодії! – зарепетував Золотолюб, схоплюючись на ноги і підбігаючи до краю помосту. – Як ви посміли в такий момент приховувати від країни ваші статки!

– Але ж правда, це все, що в мене було… – спробувала виправдатися вдова. Краще б вона мовчала. Золотолюб осікся раптово змовк і, втупивши в неї погляд, процідив:

– А собака хіба не твоє майно?

А про себе подумав: “І ми вб’ємо одним пострілом двох зайців”.

За мить стражники поставили нещасного пса на купу, що утворилася в чаші. Розгублений від несподіваної розлуки з господаркою, вірний Чорнобай не знайшов нічого кращого, ніж протяжно завити.

І саме в цей драматичний момент наші герої з’явилися на площі. Чорне порося не встигло і хрюкнути, як було відправлене до чаші складати компанію Чорнобаю, а Доброхота поставили просто перед Золотолюбом.

– А ось і останній… – гнівно процідив король і збуджено схопився зі свого трону. – Доброхот, якщо не помиляюсь. Той самий, що розповідав мені про якісь неіснуючі доброту та співчуття! Нумо, клади свої боргові розписки на Терези!

Доброхот же, спокійно глянувши на короля, несподівано відповів:

– Але якщо я віддам вам розписки, то і Смирна, і стара Матильда залишаться без даху над головою…

– А мені яке діло! Країна у небезпеці!

– А якщо я відмовлюся, за законом ви не зможете забрати у них житло… – рівним тоном продовжив юнак.

– Але за тим самим законом мені доведеться тебе стратити за державну зраду… Невже ти готовий піти на смерть заради цих голодранців?

– Знаєте, ваша величносте, – твердо відповів Доброхот, – нещодавно я зрозумів, що, крім законів, встановлених королями, є ще й Закон, встановлений кимось вищим. І якщо наші закони говорять про податки та покарання, то цей Закон чомусь говорить про Доброту. І навіть якщо ми, люди, забуваємо про нього в нашому житті, то цей Закон все одно живе всередині нас. Ім’я йому – Совість. Тож якщо мені зараз доведеться вибирати, за яким законом жити, я виберу життя за Совістю. Навіть якщо це життя буде коротким. Я не зможу пересилити себе і залишити моїх нещасних сусідів без даху над головою!

Із цими словами Доброхот повернувся до натовпу і, впевнено розірвавши боргові розписки, жбурнув їх на шальки Терезів.

– Кате! Стратити цього… – дрижачим голосом закричав Золотолюб. Але кінцівка його фрази раптом потонула у здивованому гомоні натовпу. Король обернувся й оглянув шматки розписок, що впали на чашу, протиприродно легко хитнувши величезний механізм, чаші якого взялися все швидше й швидше змінювати своє положення. Пес і порося, що сиділи на людському добрі, заплющили очі і приготувалися до найгіршого. Раптом Терези трохи повернулися навколо своєї осі і нижня чаша врізалася в хиткі дошки помосту. Золотолюб, що стояв біля краю, втратив рівновагу, і незграбно змахнувши руками, впав у смердючу рідоту “неправди”. Більше його ніхто ніколи не бачив. В основному завдяки тому, що Терези Правди раптом… зникли, залишивши замість себе невеличку фіолетово-сріблясту хмарку. Тієї ж миті зник і фіолетовий туман.

Тепер люди, які мешкають у Селезарії, намагаються не згадувати про своє недавнє минуле. Золотолюба і його поплічників забуто. Тесляра Доброхота обрали новим королем. Порося Хрюн і пес Чорнобай повернулися до своїх законних власників. А на так раптово спорожнілій площі було поставлено пам’ятник великому доброму Фею. Який зараз, напевно, сидить у ромашковому лісі на самому краю Чарівної Долини і, попиваючи духмяний квітковий пилок, розповідає своїм друзям про все, що сталося в Селезарії. Треба сказати, що покоління добрих феїв, яке підростало, йому не надто й вірило. Особливо його розповіді про нерівний бій із сотнею катапульт і царською вартою. Та й чи може бути стільки зла в одній, нехай і чарівній, країні?