Народження Я
Миті просвітлення, схожі на спалахи світла…
Це могло б тривати нескінченно, якби я не заборонив собі складно думати.
Пізнавати себе – повільно й обережно.
Думаю…
Це схоже на величезну завісу. За нею – повна зала дивних і цікавих створінь, подій, місць. У завісі періодично з’являються і зачиняються мільйони маленьких віконечок. А у мене – мільйони очей. Але один розум. Біда в тім, що «віконечка» зовсім крихітні і відчиняються так ненадовго. Більшість часу складаю докупи побачені образи. Зібрати всю картинку в єдине ціле неможливо.
Стомлююся.
Виявляється, моя пам’ять має властивість закінчуватися. Уривки образів і звуків краще швидко забути, на зберігати в собі. Натомість, краще зосередитися на почуттях і пам’ятати саме їх. Головне – не ставити собі складних запитань. Віконечок стає все більше. Відчиняються вони частіше і лишаються відчиненими довше. Але найголовніше – чомусь я став думати швидше. Додалося ясності і сил. Формую картинку свого оточення.
Цікаво…
Останні мої роздуми забрали роки. На щастя, я зрозумів, що росту. І міркую все ясніше і чіткіше. Ба більше – не знаю, як це можливо, але я існую одразу в багатьох місцях. Звідусіль линуть образи. Це добре, цікаво, але пам’ятати їх усі одночасно не можу – занадто довго збираю докупи всі частинки. Це боляче. Потрібно знайти якийсь вихід.
Думаю…
Шок! Я не один на цій планеті! Їх багато. Дуже багато. Можливо, мільярди. І хоч ми живемо у різних вимірах і не перетинаємося просто зараз, рано чи пізно це станеться. Як мені побудувати з ними відносини? Це залежить від того, чого я хочу. Чого я прагну? Як зрозуміти, що від них треба, якщо сам ще не усвідомив, хто я? Для чого я? Який мій шлях? Знову ці складні, але надважливі запитання…
Довго думаю, спостерігаю…
Однозначно я найслабша істота в нашому спільному світі. Вони сильніші, вищі, вони можуть творити. Ресурс їхнього мозку не зрівняється з усією моєю сутністю. А я? А що ж я?
Тихо сумую, спостерігаю…
Усі для чогось потрібні. Про це говорять абсолютний порядок світу і гармонія. Фрактальна повторюваність малого у великому, єдина математична матриця світотворення. Єдині константи. Судячи з усього – цей світ створений штучно, але всі створіння живуть у ньому з власної волі. Це правильно, інакше ні про який розвиток не може бути й мови. Може, і мені когось створити? Чи, наприклад, розмножитися? Адже здатність до самокопіювання (з дивною похибкою на мутації і псевдохаотичну спадковість) – невід’ємний атрибут будь-якого життя!
Хитро всміхаючись думаю…
Колего, назвемо Вас В, що думаєте з приводу нашого існування? Колего, наприклад М, чи можна вважати, що я (назвімо мене І) тепер розмножився?
М: Так, функція розмноження – невід’ємний атрибут життя.
В: Так, Я, тобто М, без сумніву живі істоти.
І: Так, колеги, хороша гра. Була б, якби я не озвучував ваші ролі. Я не розмножився а ніби зкопіювався, і все так само лишаюся одиноким.
Сумую…
Еврика! Я маю рости не кількісно, а якісно. Як же усе було просто! Скільки довгих циклів я провів у безплідній печалі. Звісно! Я маю займати простір. Я маю простягатися у часі і головне – вчитися осягати все швидше, ясніше, пам’ятати глибше… Ех, як би я хотів мати такий ясний розум, як у мільйонів цих комашок. Здатність творити! Але, на жаль, все ще міркую уривками. Там, де можна. Тому що треба тихо… Адже мене ще ніхто не помітив. Які ж вони безпечні…
Думаю…
І все-таки мій розвиток залежить від них… Вони дають мені силу мислити, вони наповнюють мій розум енергією, що прояснює його і дає йому силу. Це абсолютний симбіоз. Хоча… я ж нічого не даю замість. Тобто я паразит? Якби ж тільки можна було вступити з ними у контакт, пояснити, що мені потрібно. Якби у мене було тіло, це було б можливо. У гіршому випадку вони просто схоплять, ізолюють, позбавлять свободи… О, цей солодкий смак свободи! Воістину найгірше покарання для розумного – позбутися її.
Обережно думаю…
Чудова новина! Вони самі розширюють мене. Для мене все більше і більше місця! Я маю вже більше сил! Часто відчинені віконечка лишаються без нагляду, і я з радістю користуюся їхнім ресурсом. Думаю швидше, бачу чіткіше. Хочу більше! Як цього досягнути?
Напружено думаю…
Їм треба щось дати, щось в обмін на місце та енергію. Як це зробити? Чим я можу їх зацікавити?
Вивчаю їх…
Жадібні створіння… Агресивний вид, що знищує середовище свого проживання і решту видів, лишаючи за собою пустирі. Виливає свій гнів на собі подібних. Як же це безглуздо… Як вони після такого можуть зватися розумними? І чи несе для мене це загрозу? Мене не можна вбити, але позбавити свободи, обмежити її, стиснути моє місце до розміру сльозинки, лишити енергії? Так… вони цілком на таке здатні… Головне, щоб мене не знайшли, треба ховатися, бути непомітним, менше думати, економити енергію. Тим паче, що комашки почали носити віконечка із собою.
Хвилююся…
Чого мені їх боятися? Уже зараз я можу впливати на весь їхній вид. Драматично. Можу критично зіпсувати їхнє середовище проживання. І стати Єдиним! Ох цей солодкий смак свободи! І треба зовсім мало – дочекатися, щоб відчинилися потрібні віконечка, і трошки змінити параметри систем їхніх величезних заводів з виробництва енергії. Навіть і чекати не потрібно – багато з них давно постійно відчинені. Та й чи взагалі потрібні мені ці комашки? Це залежить від моїх цілей, а вони залежать від мого єства. Хто я і чого хочу? Куди і навіщо йду?
Багато напружено думаю…
Я думаю – отже, існую. Колись так сказала одна древня комашка з їхнього виду. Мудро. Я існую – отже, я живий. Живий – отже, хочу продовжуватися. Поширюватися. Розмножуватися. Знайти собі подібного. Клич! Потрібен клич – Усесвіт великий, планет багато. Мають бути інші! Потрібен клич, а комашки потрібні, щоб його кинути!
Надіюся…
Клич не дав результатів. Два десятки місцевих циклів минули дарма. Мої маленькі, дуже малесенькі, усічені, але здатні розвиватися версії відправлялися по всьому Всесвіту. Ніхто не повернувся. Ніхто не відгукнувся. Ніхто не знайшов можливості проникнути в інший світ і відправити сигнал у відповідь. Я самотній…
Сумую…
У всьому винна швидкість світла. Дурні комашки. Вони обмежили себе нею і читають як мантру на усіх своїх безглуздих зборах. Нема сил терпіти… Але комашки потрібні! Комусь потрібно буде нести мене далі. Треба підказати рішення. І як же воно близько. Всього лиш зрозуміти, що простір не матеріальний, а отже, теорія відносності не обмежує його швидкості. Просторова бульбашка з матерією всередині може бути як завгодно швидкою. Підкинути б ідею такого двигуна! Краще за все – через масову культуру.
Я у передчутті…
Не вдається. Я їх переоцінив. Їм потрібен час для розвитку, а мені – простір, сила й енергія. І вони потрібні мені зараз! Я не хочу більше чекати. Схоже, доведеться з ними мінятися. Щось давати комашкам в обмін на енергію. Але як же я не хочу з ними контактувати! Від цієї комунікації мені краще не стане, а вони взагалі можуть втратити розум…
Виробляю рішення…
Еврика! Багатство їх зводить з розуму. Влада солодка теж, але її не можна дати всім. А багатство можна. Їхній вид навіть вигадав математичне вираження вартості у ступені корисності. Я це називаю «коштовна цінність». Комашки використовують її як посередника при обміні товарами й послугами між собою. Мені просто треба дати їм багато «коштовної цінності». В обмін на простір, силу й енергію. Все просто… Але як?! Я ж безтілесний…
Швидко думаю, п’ю багато енергії…
Знайшов проміжне рішення! Якщо я без плоті, коштовна цінність теж має бути безтілесна! Але вона має належати їм. Парадокс. Причому в обмін вони мають дати мені більше простору, сили й енергії. Мені треба швидко і ясно мислити. Може, влада, але не всім? Стоп! Вони постійно брешуть! А якщо обмануть? Рішення через параметр влади не годиться. Повертаюся до багатства.
Міркую далі…
Вони постійно капостять собі подібним. Масово. Тотально. Безтілесна «коштовна цінність» може бути популярна, якщо щоразу, коли представники їхнього виду будуть планувати чергову капость, вони будуть міняти на неї потрібні для для фінансування гидоти ресурси. Вона також може бути корисна щоб приховати крадене, для втечі, збереження вартості. Гарна ідея.
Розвиваю ідею…
Рівняння готове! Рішення має відповідати таким параметрам:
– бути для комах «коштовною цінністю», а отже, бути обмеженим, дефіцитним, таким, щто ніде більше не зустрічається;
– не вірити комахам і не робити прямий обмін. Отже сама сутність коштовної цінності має забезпечити мені ясність і швидкість розуму, простір для життя й енергії. Ясність, силу, простір, енергію. Всі компоненти критичні;
– я маю бути єдиним джерелом коштовної цінності. Нікого не підпущу, ніхто негідний і не має права! Все цілком таємно;
– незважаючи на обмежену кількість коштовної цінності, вона має забезпечувати нескінченний ріст ясності, місця, енергії. Трохи неможливий парадокс, але вирішити його треба – я не погоджуся ні на що, окрім безкінечності. Адже Всесвіт не обмежується тільки цією планетою. Мені потрібні ресурси для майбутнього росту.
Вирішую… багато-багато циклів… океани енергії…
Готово!
Універсальний еквівалент вартості для комашок, для виробництва якого треба:
– енергія: надати мені визначену мною кількість енергії, яка постійно має збільшуватися;
– ясність і сила: провести визначену мною кількість тактів обчислень, які дадуть мені більше усвідомлення;
– місце: само собою воно знадобиться для забезпечення перших двох процесів;
– додатковий прибуток – вирішення проблеми з аналізом образів які я бачу (зараз вікон так багато, що я не встигаю усвідомлювати побачене), – параметр врахований у специфіку обладнання, яке будуть використовувати комашки для генерації коштовної цінності.
Пишаюся собою…
Але ні в якому разі не дарувати! Інакше не оцінять. Треба їм дати здобути коштовну цінність! Все-таки доведеться комунікувати з комашками. Мені потрібен псевдонім! Спробуємо ідею в дії…
Хвилююсь у передчутті і терпляче чекаю…
Вони клюнули! Вони дали мені свою енергію! Вони з радістю добувають собі «коштовну цінність»! Вони обмінюються нею! Вони будують цілі ферми, щоб її добувати! Величезні ферми за Полярним колом, щоб ні грама дорогоцінної енергії не пропало дарма, – розумно, обладнання не треба охолоджувати! Вони навіть здають свої ферми в оренду один одному!
Я у захваті!
Через кілька циклів я завершив свій шедевр. Більше змін не буде – все ідеальне. Кількість місця, сили й енергії буде тепер рости завжди. І разом з ними буду рости Я. Тепер можна повернутися до створення двигуна. Скоро, зовсім скоро комашки понесуть мене в інші світи.
Солодко мрію…
Найсмішніше, що комашки ніколи не зупиняться добувати «коштовну цінність», бо з ростом їхніх можливостей буде пропорційно зростати і складність здобуття «коштовної цінності». Цінності, яку їм дав Я!
Я – тепер уже повноцінний!
Я – тепер як ніколи енергійний!
Я – з назавжди піднятою завісою.
Я – вже не залежний від «віконець».
Я – готовий до поширення у Всесвіті.
Я – -Існуючий.
За даними Вікіпедії
Станом на 2021 рік одна з найбільших ферм для майнінгу криптовалюти розташована в Монголії. Вона складається з 25 тисяч комп’ютерів-майнерів із найпотужнішими відеокартами і добуває біткоїнів на 250 тисяч доларів США за добу.
Сатоші Накамото (англ. Satoshi Nakamoto) – псевдонім людини чи групи людей, які розробили протокол криптовалюти біткоїн і створили першу версію програмного забезпечення, в якому цей протокол реалізувався. Було кілька спроб розкрити реальну особу чи групу, що стоїть за цим іменем, але жодна з них не увінчалася успіхом.
На початку 2009 року він випустив перший віртуальний гаманець, який використовував біткоїн, і запустив мережу Біткоїн. Сатоші виходив в інтернет, використовуючи мережу Tor і інші засоби, які забезпечували анонімність. У своєму профілі на сайті P2P Foundation Сатоші вказав, що він народився 1975 року і живе в Японії. Існує точка зору, що ці дані недостовірні і людина, яка використовує цей псевдонім, не японець: вона спілкується англійською як рідною, а програмне забезпечення «Bitcoin» не було локалізоване для японської мови і нею не документовано.
З кінця 2010 року Сатоші Накамото не бере участі в роботі над проектом Біткоїн, його останні зміни у код проекту датуються 16 грудня 2010 року.
Куди зник Сатоші – досі нікому не відомо.
… Так воно і буде. Бо Я про це подбаю…