Казка про паровозика, у якого була Мрія

Наша історія бере свій початок зі старовинного паровозного депо, яке розташувалося на самому краю міста і майже перетворилося на музей. Хоча деякі експонати все ще були на ходу і щодня виходили на роботу, щоб приносити людям користь. Там було зібрано безліч різних паротягів: від могутніх вантажних локомотивів до пари мініатюрних прогулянкових паровозиків із дитячої залізниці. Один із них і став нашим героєм. У депо його звали Синій Малюк — за кольором двох його вагончиків: тендера та котла, в якому готувалася пара, або просто Малюк. А його подруга носила ім’я Роза, бо була пофарбована в ніжний рожевий колір. Обидва паровозики були при ділі — у місті працювала дитяча залізниця і наші герої щодня возили нею малечу, знайомлячи її із цікавою залізничною справою.

Вечорами паровозики поверталися в депо. Втомлено пахкаючи холонучими котлами, вони обговорювали минулий день і, звичайно ж, мріяли про день майбутній. Бажання Рози були такими ж рожевими та солодкими, як і саме її ім’я: про те, що колись її помітить стрімкий красень Експрес, вони покохають одне одного і вона одразу ж виросте і стане чудовим прогулянковим локомотивом, одним із тих, які розвозять багатих відпочивальників по гірськолижних курортах та пансіонатах із мінеральними водами. А потім…

Зазвичай на цьому місці Малюк її перебивав. Роза сердилася, але наш герой нічого не міг із собою вдіяти — будучи чесним малим, йому ніяк не вкладалося в голові:

— Ти міняєш місцями мрію і шлях, що веде до неї! Експрес нізащо тебе не помітить, доки ти не виростеш. Але ти відмовляєшся щось робити задля свого росту без його уваги! Це якесь замкнуте коло!

– Вирости?! — щоразу з подивом відповідала Роза. — Хіба ж це можливо? Ми працюємо цілими днями і на це просто немає часу!

— Але ж є ще ніч! І вихідні! — не здавався Малюк. — Напевно, у нашому місті є місце, де можна було б замовити і встановити нові котел і кабіну, вагони та колісні візки.

— Ого, скільки всього треба зробити… А тут і на основне часу не вистачає. Ти знаєш, скільки я вчора натирала свої вагони до блиску? А ще треба виспатися. Та й погуляти іноді теж потрібно! А якщо майстер трапиться не досвідчений! Ти пам’ятаєш, що сталося з нашою сусідкою Дрезиною, коли вона звернулася за технічними переробками до майстра-неука? Бідолаху списали на металобрухт. І таких випадків чимало…

І тут Малюк остаточно відмовлявся її розуміти – він щиро вважав, що вагонам зовсім не обов’язково сяяти як сонце, і не так уже й важливо, гуляв він у вихідні і чи добре виспався. Все це меркло перед його мрією — стати справжнім пасажирським локомотивом і побачити далекі країни. Саме тому він дуже хотів вирости.

Друзі стояли в самому кутку депо. Їхнім сусідом був старий списаний локомотив-ваговоз Вантажник, якому траплялось бути частим свідком їхніх суперечок. Звичайно ж, випадково — бо паровози старомодні і  з чудовим вихованням, яке в жодному разі не дозволило б їм підслуховувати чужі розмови. А тим більше втручатися в подібні суперечки. Про дідуся Вантажника в депо ходили легенди. Подейкували, що за днів юності він зміг знайти самого Паровозних справ Майстра і стати найсильнішим із локомотивів тієї епохи. І що він досі зберігає Великий Секрет – карту, за якою можна знайти заповітні майстерні. Деякі паровози в це вірили, хоча більшість все ж таки вважали простими вигадками, відверто сміючись над старим, а за ремонтом зверталися  до майстерень самоучок. Однак Вантажник ніколи ні з ким не сперечався і нічого не намагався нікому доводити. А про Секрет його, здається, навіть і не питали. Хто соромився, а комусь, незважаючи на інтерес «на словах», насправді було все рівно. І тільки мрійлива молодь інколи слухала старого.

— До того ж обов’язково потрібен хоча б один вихідний на відпочинок у парку! – не здавалася Роза. — Прогулянки на свіжому повітрі необхідні і дуже корисні!

– Цілий день! Його можна витратити якось краще… — зітхнувши, відповів паровозик своїй подрузі. Він уже зневірився її переконати, і саме в цей момент Вантажник вирішив втрутитись у їхню розмову.

– Дорогі друзі! — трохи бентежачись, пробасив старий локомотив. — Перепрошую, що встряю, але я знаю, що може вам допомогти. Колись давно, за моєї юності, я знав Паровозних справ Майстра. Він живе досить далеко звідси, у передмісті, на покинутому півстанку. Дорога до нього важка, небезпечна і займає аж дві години. За час нашого знайомства він вельми допоміг мені — я завжди хотів бути найсильнішим із паровозів і Майстер подарував мені найпотужніший котел. Щоправда, для цього мені довелося неабияк попотіти. Але що то був за котел! Десятки атмосфер перегрітої пари, ураган полум’я в топці і такий гучний гудок, що мене впізнавали навіть фермери, які жили далеко за містом. А швидкохідні пасажирські потяги шанобливо поступалися дорогою, коли я проносився повз, несучі тисячі тонн вантажу.

– О, що це був за час… — Вантажник мрійливо закотив очі, поринувши у приємні спогади. Старий уже багато разів розповідав друзям цю історію про своє минуле, і Малюк знав її майже напам’ять. Тож цього разу він наважився перебити Вантажника:

– Це все дуже цікаво, але наскільки дорога важка і небезпечна? Як нам можна до нього дістатися?

– Так, Дідусю, будь ласка, скажіть, – підтримала друга Роза, – я теж хочу знати!

— Ну, гаразд, — злегка розчаровано, ніби знехотя струснувшись від спогадів, відповів Вантажник. — Правда, я вважав, що ви цю дорогу знаєте… Та й як її можна не знати? Ну, так і бути, слухайте. Після виїзду з депо вам потрібно звернути на другорядну колію, яка веде до паровозного відстійника. У завулку ви знайдете старовинну стрілку. Переведіть її і сміливо їдьте вперед до вантажного тунелю у міській шахті. Спускайтеся вниз і завжди тримайтеся правої сторони – це допоможе не заблукати, адже під землею цілий лабіринт. Колись я возив звідти породу на завод. Так ось. Дорога виведе вас до мосту рудокопів, перекинутого через старий вугільний кар’єр. А далі піде круто вгору, через вершину найбільшого терикона — гори породи, яку люди дістали з-під землі, коли добували вугілля. Шлях там дуже крутий — я кілька разів скочувався вниз, перш ніж зміг на нього заїхати. За териконом, поряд із шахтним відстійником ви побачите цвинтар паровозів. Не лякайтеся, не зупиняйтеся. І головне, ні з ким там не розмовляйте! Там живуть досить дивні створіння. Сміливо продовжуйте свій шлях, доки не досягнете Майстерень. Там ви і знайдете свого Паровозних справ Майстра.

— А як ми його впізнаємо? — схвильовано запитав Малюк, переводячи дух. Весь цей час він старанно нотував за Вантажником, боячись пропустити щось важливе. У результаті в нього вийшло щось на зразок карти.

– Не турбуйся, обов’язково дізнаєтеся! — запевнив його старий паровоз і ствердно брязнув дишлом. — Якщо зможете туди дістатися, якщо прорветеся через свої страх і лінь, вас уже нічого не зупинить…

Раптом старий закашлявся і, зазирнувши в записи Малюка, надовго замовк. Роза тим часом почала прикрашати карту квіточками й візерунками, випрямляти криві лінії і навіть красиво підписала її «Карта до мрії».

— Дякую тобі, дідусю, за пораду! — через деякий час порушив тишу паровозик.

—  Будь ласка. Аби на користь… — таємничо відповів Вантажник і кивнув кудись убік і вгору.

Друзі простежили за його поглядом і завмерли… Тут нам треба перерватися і  зауважити, що паровозам, з огляду на їхню конструкцію, дуже важко піднімати голову і дивитися вгору. Все своє життя вони проводять, намотуючи незліченну кількість кілометрів по прямих, вже кимось прокладених рейках. Але якщо дуже постаратися, то можна вивернути маневрові візки так, що очі здіймуться і стане видно… небо! І у наших героїв це вийшло! Але побачене настільки їх вразило, що вони здивовано завмерли в цьому незручному для себе становищі. На стіні висів величезний плакат з намальованою точнісінької копією їхньої карти до Мрії. Тільки рівнішою і в правильному масштабі. Плакат був із заголовком «Схема колії до залізничних майстерень».

— Але ж як?.. — приголомшено спитав Малюк, поглядаючи на Вантажника. — Виходить, це ніякий не секрет?!

—  На жаль, це саме секрет, — зітхнувши, відповів йому старий. — Багато хто про нього мріє, навіть сперечається, намагаючись його знайти не встаючи зі зручного дивана. Та лиш одиниці піднімають голову, щоб побачити хоча б шлях. І лише обрані наважуються зробити хоча б один крок на шляху до своїй Мрії. Не соромтеся, все добре, ви вже зробили свій перший – найважливіший – крок!

Із цими словами Вантажник загасив свої ходові вогні, даючи зрозуміти, що  бесіду закінчено і пора спати.

Та наші герої, гаряче подякувавши старому, ще довго не могли заснути, схвильовано уявляючи, які небезпеки таїть у собі шлях до майстерень і чи вистачить у них сил його подолати.

Вони виїхали теплою ніччю наступного ж понеділка, одразу після завантаженого недільного дня, вирішивши використати на цю подорож обидва їхні вихідні, які у прогулянкових паровозів припадали якраз на понеділок та вівторок. Було темно і свіжо, у повітрі пахло щойно скошеною травою та загадкою. Роза була незадоволена.

Почалося все з того, що Малюк ледве зміг її розбудити. Вона навіть відмовлялася їхати, говорячи про втому і те, що вихідні треба проводити з користю, а не як спаде на думку. Потім зайшла мова про численні небезпеки, а також про те, що Майстра, напевно, давно вже немає на місці і тому вся їхня небезпечна подорож не має сенсу.

— Там і майстерень, мабуть, уже немає! — продовжувала бубоніти Роза. — Паровози виводять із експлуатації, замінюють тепловозами та електропоїздами! Який сенс цілих півстоліття тримати відкритими паровозні майстерні?! Там ніхто не ремонтувався вже цілу вічність!

— Знаєш що… — Малюк раптом різко зупинився і пильно глянув у вічі своїй подрузі. — Мені здається, ти просто шукаєш відмовки. Можливо, ти боїшся змін; можливо, тих небезпек, що чекають на нас на цьому шляху. А можливо, тебе все наразі влаштовує, ти не хочеш змінюватися і просто боїшся самій собі в цьому зізнатися. Мені також лячно, і я хочу відпочити. Але якщо зараз ми відступимо, я шкодуватиму про це все своє життя. Я не зраджу свою мрію!

Далі вони їхали мовчки. Нарешті дісталися відстійника і побачили стару, потемнілу від часу стрілку. Рейки бігли вправо від головного шляху. Єдиний ліхтар на дерев’яному стовпі, що похилився, світив тьмяним жовтим світлом, але й його було достатньо, щоб переконатися – цим шляхом давно вже ніхто не їздив, рейки були іржавими, між ними кущився бур’ян.

— Так і без коліс можна лишитися! — вигукнула Роза. — За цим бур’яном нічого не видно! Напевно, частина рейок вже розібрана на металобрухт.

Цього разу Малюк з нею погодився. Аж надто занедбаними виглядали рейки.

— Як би там не було, ми не маємо здаватися, — зрештою відповів він. — І наша дорога лежить саме туди. Це необхідний етап. Крок, без якого весь шлях до нашої мети втрачає сенс. Отже, ми повинні його зробити!

— Ну, що ти ще придумав? Який етап? — ще більше насупилася Роза.

— Але ж це так просто, — терпляче пояснив Малюк. — Ми маємо велику мрію. Ми хочемо подорослішати і стати великими, сильними локомотивами. Ця мрія здається недосяжною, а шлях до неї – нескінченно важким. Але якщо розбити весь великий шлях на маленькі кроки, робити їх буде не так вже й складно. Спочатку ми знайшли карту до майстерень, потім зважилися вирушити в дорогу і доїхали до стрілки. Далі ми подолаємо шлях крізь шахту і терикон — ще крок. Минемо кладовище паровозів — ще один. Потім розповімо Паровозних справ Майстру про нашу мрію і виконаємо його завдання. І нарешті досягнемо нашої мети! Щоразу роблячи маленький крок, ми зрештою зможемо здійснити велику мрію! Крок за кроком. Важливо лиш те, щоб всі вони робилися в одному напрямку. Тож зараз ми зробимо ще один крок на шляху до нашої мети!

Із цими словами Малюк під’їхав до стрілки і впевненим рухом штовхнув коромисло, переводячи рейки з основної колії на другорядну. Але тут сталося непоправне. Стара дерев’яна ручка розсохлася від часу і, не витримавши напруги, зламалася біля самого механізму! Перевести стрілку тепер стало неможливо.

Яке розчарування! Страшний удар для Малюка, бо Роза, як йому здалося, зітхнула з полегшенням. Їм нічого не залишалося, як повертатися додому. Назад вони їхали мовчки. Але під’їжджаючи до депо, наш герой зненацька пожвавішав:

— Розо, я згадав, що біля гаражних воріт на пожежному щиті висить величезний залізний лом. Давай візьмемо його, повернемося до стрілки і, вставивши замість дерев’яного важеля, спробуємо її перевести?

Роза довго думала перш ніж відповісти:

— Знаєш що… Мабуть, вистачить поки що з мене пригод. Та й не вірю я в них, якщо чесно. Міська шахта, напевно, закрита, майстерні — давно не працюють. Нерозумно це все, та й пізно вже, давай спати.

Малюк нічого їй не відповів. Перед депо він пропустив Розу першою, а сам лишився стояти під місячним світлом на самоті. То він дивився на теплий і безпечний будинок-депо, то переводив погляд на пожежний щит. І нарешті наважився. Акуратно, щоб не розбудити сплячих сусідів, Малюк зняв зі щита лом і покотив назад до старої стрілки.

Вночі аромати стають різкішими, повітря – пронизливо чистішим і холоднішим, а звуки — таємничішими і тривожнішими. Саме про це чомусь думав Малюк, коли стрілка, покрита іржею і старим мастилом, брязнула під натиском лому і неохоче перевелася на запасний шлях. Паровозик  якусь мить повагався, а потім, пирхнувши для впевненості струмком пари, почав повільно заїжджати на старовинні рейки. Плавно, вагон за вагоном, він втягувався у неймовірно крутий поворот, боячись зійти з колії . Правду кажучи, Малюк чекав гіршого — каменів і корчів, що лежали на рейках, або що розібраних рейок. Але все виявилося не так уже й погано. Мабуть, шлях був настільки старий і так рясно заріс бур’яном, що про нього просто забули.

Раптом Малюк зупинився й озирнувся на лом, що стирчав за спиною зі стрілки.

— Якщо хтось проїжджатиме повз, то стрілка кине його в цей крутий поворот, — стурбовано подумав паровозик. — А якщо це станеться на швидкості, то, напевно, трапиться катастрофа! Хоча цією колією зазвичай не користуються… Ні! Ризикувати не можна. Потрібно перевести стрілку назад! Але це означає, якщо зі мною щось трапиться, мене не зможуть знайти. Навіть Роза може не здогадатися, де мене шукати.

Так, це був непростий вибір. Але я вже казав, що наш герой був сміливим хлопцем. Заради інших, не знайомих йому поїздів, які могли потрапити в біду, він пожертвував своєю безпекою і перевів стрілку назад. Прихопивши з собою лома, паровозик подався далі.

Незважаючи на хвилювання, Малюк перебував у чудовому настрої — він пишався своєю першою справжньою перемогою і вже передчував свою зустріч з Майстром. Він навіть почав тихо насвистувати якусь паровозну пісеньку, як раптом з-за повороту показався в’їзд у стару шахту, і весь його оптимізм одразу десь подівся – вхід у шахту більше скидався на зяючий провал у прірву. Він різко пірнав кудись у земні надра, а його темрява була така густа, що її не зміг пробити навіть потужний головний ліхтар паровозика. Страшнувато. І це почуття лише посилилося, коли з шахти спочатку долинув різкий писк, а через пару секунд з неї вирвалася зграя потривожених світлом кажанів. Малюк злякано відскочив назад і нерішуче завмер. Але відступати він зовсім не збирався, а тому, зібравшись за деякий час із духом, запихкав униз, у лячні надра старої шахти.

Душні тунелі були такі вузькі, що дряпали Малюкові вагони. Гострі камінці на поворотах залишали глибокі сліди на бортах і навіть вікнах. А низька стеля так і норовила позбавити його труби. Наш герой уже б давно заблукав, якби не чіткі настанови Вантажника щоразу повертати праворуч. Раптом в одному з таких поворотів Малюк зачепив своїм фартухом одну з дерев’яних стійок, що підпирала склепіння забою. Вся конструкція затремтіла, затріщали товсті балки, зі склепіння посипалося каміння. Ще мить – і почнеться обвал! Малюк не розгубився і щосили рвонув уперед. Його вже не турбували дрібні подряпини і вм’ятини — він мчав щодуху, рятуючи своє життя. На щастя, дуже скоро рейки вивели його на поверхню і він, захеканий, подряпаний, весь покритий вугільним пилом, завмер перед мостом рудокопів.

Малюк навіть не хотів думати про те, що в шахті, можливо (він не був у цьому до кінця впевнений), стався обвал, і шлях назад відрізаний. Натомість, він зосередився на своєму наступному завданні. Перед ним відкривався вид на глибоке провалля вугільного кар’єру, через який було перекинуто конструкцію, гучно названу Вантажником мостом рудокопів. І якщо його опори ще виглядали досить міцними, то сама колія аж ніяк не була у найкращому стані. Шпали були покладені криво і явно трималися на чесному слові. Деякі дерев’яні опори підгнили, а деякі взагалі були сяк-так скріплені якимись напівзотлілими мотузками. Одразу за мостом височів терикон відпрацьованої породи. Рейки круто забирали вгору і зникали за його протилежним схилом.

За своєю гарною звичкою перед початком нової справи паровозик замислився. Міст, звичайно, його лякав, але, крім цього, Малюк пам’ятав слова Вантажника про надзвичайно крутий схил терикона, і йому коштувало неймовірних зусиль, щоб видертися на вершину. Але за часів молодості Вантажника міст був новий, а зараз  може не витримати й одного проїзду. Отже, якщо він не зможе з першого разу досягти вершини, другого шансу вже може й не бути.

– Треба їхати з розгону! — вирішив нарешті для себе Малюк, обережно пробуючи першою колісною парою хистке полотно мосту. У відповідь воно зрадницьки заскрипіло, весь міст похитнувся, але все ж таки встояв. — У мене буде лиш одна спроба…

Із цими словами Малюк почав здавати назад, до самого виїзду із шахти. Там він на якийсь час зупинився і почав піднімати тиск пари. Ніколи вогонь у його топці не був таким гарячим і ніколи ще перегріта пара так сильно не тиснула на стінки його маленького котла. Стрілки приладів спочатку тремтіли, а потім завмерли у червоних зонах. Ще секунда, і тиск розірве Малюка на шматки! Але саме в цей момент паровозик пустив пару у ходові циліндри. Від надлишку енергії колеса кілька разів крутнулися на місці і кинули Малюка вперед на штурм терикону. Він їхав все швидше і швидше, і, щоб підбадьорити себе, видав довгий гудок. Зі свистом паровозик заїхав на міст і, не обертаючись, помчав далі. За хвилину він досяг максимальної швидкості та злетів на крутий схил терикона. Тепер він втрачав швидкість і розумів, що йому може не вистачити сил дістатися до вершини. Потрібно було терміново щось робити, але Малюк вже зовсім вибився із сил і запасу ходу вже не вистачало.

«Виходить, все було дарма, — промайнуло в його голові. — Я зробив усе, що міг, але в мене явно не вистачає сил. Тепер доведеться попрощатися з мрією. Якби ж я був трохи сильнішим… або… легшим!». Осінила Малюка чудова ідея. Він вагався лише з якихось пів секунди…  перш ніж відчепити від себе свій останній вагончик! Боляче прощатися з частинкою себе, але це було необхідно для досягнення мети.

Тож його жертва, втрата, біль і ті неймовірні зусилля, які були витрачені на цей ривок, все ж таки дозволили йому досягти вершини! Але, подолавши її, наш герой опинився, мабуть, у найстрашнішому місці, яке тільки могло приснитися в кошмарах паровозів.

Відразу за зворотним боком терикона, біля його підніжжя, починався цвинтар паровозів. Вже майже розвиднілося і паровозик міг розглянути весь жах картини, що відкрилася перед ним. Праворуч і ліворуч від колій, де на боці, а де й перевернуті вгору колесами валялися десятки паровозів. Від багатьох із них було відрізано великі шматки — у когось не було кабіни, у когось — коліс і котла. Рейки розгалужувалися на добрий десяток шляхів, весь простір між якими був усипаний запчастинами та іржавими залишками чогось, що Малюк так і не зміг розібрати. Крім того, біля дальнього схилу терикона був розташований старий ангар, крізь відчинені двері якого виднілися спалахи зварювання, а час від часу долинав несамовитий сталевий скрегіт — наче хтось із силою віддирав одну металеву деталь від іншої.

Малюкові стало страшно.

«Скоріше б уникнути цього місця і потрапити до Майстра, — подумав паровозик, під’їжджаючи до розвилки. — Але який із цих шляхів правильний?».

Раптом праворуч почувся перестук коліс і з-за величезного, розрізаного навпіл локомотива викотилися три найдивніші паровозики, які він коли-небудь бачив. Вони виглядали настільки чудернацько, що Малюк і не злякався.

Першою їхала брудна й місцями проржавіла наскрізь парова дрезина. За нею – старовинний маневровий паровозик, із тих, які використовуються на заводах для перевезення вантажів між цехами. Його зім’яті боки  створювали враження, ніби якийсь казковий велетень хотів його пожувати, але виплюнув назад через огидні запах і бруд. Позаду їхала парова вагонетка, така стара й обшарпана, що, вочевидь, мешкала тут ще тоді, коли вугільний кар’єр ще працював. І, мабуть, ще тоді востаннє милася і чистилася. Трійця швидко підкотила до Малюка і, навіть не привітавшись, напала на нього з розпитуваннями:

— Хто це тут? Ще один мрійник?

— Навіщо гудів?! Жити набридло?

— Невже немає розуму! Металоломник зловить і розріже на метал!

Говорили вони швидко, пошепки й одночасно. Тож Малюкові вартувало великих зусиль розібрати їхню мову. Тим часом вони продовжували:

— Металоломник страшний!

— Він ріже паровози на шматки зваркою чи автогеном!

— І безжально продає на металобрухт!

Вагонетка сказала це з таким неприхованим жахом, що в Малюка не лишилося і тіні сумніву в тому, що все це правда. Маневровий підтвердив її слова, кивнувши у бік ангара, звідки виднілася заграва від зварювання:

— Треба тікати!

— Треба ховатися!

— Треба бути розумним!

Із цими словами вся трійця швидко звернула на другорядну колію і, спритно маневруючи між кістяками велетенських паровозів, покотила в надра цвинтаря. Малюкові не залишалося нічого іншого, як піти за ними — дороги він не знав, і був до смерті наляканий Металоломником.

Через деякий час вони досягли ще одного зруйнованого ангара. Його покрівля обвалилася над входом, завдяки чому той став настільки вузьким, що Малюк заледве зміг протиснутися між старими металевими балками.

— Тут безпечно!

— Металоломник здоровий!

— Він не пройде!

Мешканці цвинтаря паровозів уже говорили на повний голос, але продовжували робити це одночасно, тож Малюкові, як і раніше, було незрозуміло, кому відповідати. Але це не завадило йому гаряче подякувати всім трьом за свій порятунок:

— Спасибі! Якби не ви, я б, напевно, пропав!

— Ти можеш жити з нами, — Вагонетка, здається, почала говорити першою і багатозначно йому підморгнула.

— У нас добре і весело, ми граємося, — скрипнула Дрезина. — А ще ми ведемо священну партизанську битву з ненависним Металоломником! Ми повстанці!

— Тільки їздити треба швидко, розумно і тихо, щоб йому не попастися! — завершив Маневровий. — Ми молодці. Ми вміємо!

Малюкові нічого не лишалося, як погодитися з останнім їхнім висловлюванням. Але заразом вийшло, зо він погодився і з першим і з другим. Він вирішив побути тут деякий час, щоб роздивитися навкруги й обрати найбезпечніший шлях далі.

Незабаром він дізнався, що всі його нові друзі колись залишили своє звичне життя для того, щоб знайти Майстра. За місцевою традицією розповіді про це йшли щовечора. Спочатку вони сміливо пройшли безліч страшних випробувань, подробиці і деталі яких чомусь постійно змінювалися. Потім вони нарешті досягли цього місця. І вже довгі роки героїчно борються за своє життя з ненависним чудовиськом. Іноді вони згадували про інших мрійників, які приїжджали та деякий час жили на цвинтарі. Щоправда, згодом вони зникали — напевно, потрапляли до лап Металоломника. Потім ішли розповіді про те, як страшно зовні, і які вони молодці, що навчилися виживати всередині. І на десерт кожен розповідав про свій особистий досвід зустрічі з Металоломником. Як виявилося, близько вони його жодного разу не бачили, чим, до речі, всі дуже пишалися, звеличуючи на всі лади свою обережність і завбачливість. Було багато оповідок про дрібні капості, якими трійця мстилася Металоломнику,  називаючи це великою битвою за справедливість.

Також Малюк дізнався, що система рейок усередині цвинтаря закільцьована і має лише два зовнішні виходи. Один веде до мосту рудокопів, яким паровозик сюди потрапив. Другий — у невідомість, прямо через ангар Металоломника, розпорядок дня якого також був відомий. Щоранку його величезна тінь вибиралася з ангара і, важко стукаючи колесами, вирушала за черговою жертвою. Зазвичай це була велика частина якогось старого паровоза. Металоломник за допомогою величезних щипців піднімав її на свою вантажну платформу і, натужно пирхаючи паром, тяг її назад в ангар, щоб розрізати на частини. Виходило, що Металоломника не було в ангарі з півгодини. Саме цей час і вирішив використати Малюк, щоб вирватися з цвинтаря на волю. І, звичайно ж, він запропонував своїм новим друзям приєднатися до нього.

— Який жах!

— Що за безглуздий план!

— Навіть якщо в тебе вийде, зовні повно небезпек! Ти загинеш! — Вагонетка явно переживала за Малюка. Але той нізащо не хотів відступати.

— Жити, щоб завжди ховатися? Ну ні. Краще загинути в боротьбі за свою мрію, ніж потім довгі роки шкодувати про те, що так і не спробував ризикнути!

Із цими словами Малюк попрощався з усіма та обережно покотив до ангара Металоломника. У передсвітанковому серпанку він із жахом побачив, як  темна туша виповзла з ангара і потягнулась вглиб цвинтаря.

— Зараз або ніколи! — з тремтінням у голосі промовив Малюк, повільно під’їжджаючи до ангара. Усередині на численних полицях було безліч якихось паровозних деталей. І хоч вони й не стояли рівними рядами, у їхньому сортуванні відчувався порядок. Пахло зварюванням, горілим мастилом і розчинником. Рейки йшли далі, до протилежної стіни ангара, і губилися під великою дерев’яною брамою. Час стрімко спливав, а разом з ним танула і хоробрість Малюка. Він хотів було розібратися з пристроєм замка, але в цей момент ззаду застукали колеса і щось темне почало вповзати до ангара. Металоломник повернувся раніше! Жах охопив Малюка, але не скував його, не змусив спустити пару і визнати свою поразку! Навпаки! Наш хоробрий паровозик, видавши пронизливий гудок, кинувся на зачинені ангарні двері і, розтрощивши їх на друзки, вирвався на волю. Попереду простягалися чисті колії. Він озирнувся тільки раз, щоб переконатися, чи за ним немає погоні, і, не зменшуючи ходу, мчав далі. А вдалині вже виднілися якісь будови, схожі на ті, що були зображені на плакаті у рідному паровозному депо.

Майстра він одразу впізнав. Це був величезний портальний кран, що скидався на велетенську літеру «П», по центру якої розташовувалася лебідка з гаком для підняття ваги. Він стояв просто перед майстернями та привітно посміхався. Малюк полегшено посміхнувся у відповідь і настільки перейнявся до нього довірою, що одразу розповів усе про свої пригоди і про те, як важко було сюди дістатися. Майстер уважно вислухав і, коли паровозик закінчив свою розповідь, зауважив:

— Ось що дивно. Карта висить на самому видному місці, тож шлях сюди знають усі. Та лиш у небагатьох вистачає рішучості та бажання пройти по ньому. То ти хочеш стати великим і сильним? Що ж, це можна. Але тобі доведеться неабияк попрацювати, щоб твоя мрія здійснилася повністю. У мене давно вже не було хорошого помічника і накопичилася сила силенна справ. У тебе буде кілька завдань, і лише потім я візьмуся виконувати твою мрію.

Майстер осікся, побачивши, як здивувався Малюк, і за мить розсміявся розкотистим сталевим голосом:

— О, мій любий хлопчику! Ти, мабуть, думав, що тобі варто тільки сюди потрапити і мрія збудеться сама собою, без будь-якої праці з твого боку?

Малюк почервонів і опустив погляд. Саме так і думав! Він стільки переніс, таким пожертвував, та й узагалі, майстерні створені для паровозів і повинні ремонтувати без жодних умов! Але, як ви пам’ятаєте, наш герой був хоч і маленьким, але дуже ввічливим і вихованим паровозиком. І завжди поважав старших, тим паче таких, як Паровозних справ Майстер. Адже навіть ваш покірний слуга не знає, скільком тисячам паровозів він дав путівку у велике залізничне життя. Тому Малюк не став сперечатися та вимагати, а лише скромно погодився на умови Майстра. Той задоволено кивнув і продовжив:

— Твоє перше завдання буде таким. Візьми у мене велику вантажну платформу і поїдь за сусідній лісок — там розташована фабрика з виробництва коліс. Тобі треба буде привезти вісім пар великих локомотивних коліс. Скажеш, що вони потрібні Майстрові…

Наступні кілька тижнів Малюк тільки те й робив, що виконував численні вказівки Майстра. Що він тільки не доставляв із різних місць: і шибки для вагонів, і прилади, і величезні дизельні двигуни, які довелося возити по одному, бо в Малюка не вистачило для них місця на вантажній платформі. А візків, електромоторів, дверей, дротів і навіть «титанів» — так називаються самовари, які стоять у пасажирських вагонах — і не перерахувати. З усього цього добра можна було зібрати не один потяг! Таке враження, що Майстер вирішив відігратися на ньому за довгі роки самотності і за рахунок його праці й чесності виконати всі свої особисті забаганки. Малюк – туди, Малюк – сюди. Але найприкрішим було те, що Майстер щоразу переносив розмову про мрію паровозика на завтра. Зрештою, Малюк зовсім вибився із сил і запідозрив Майстра в обмані.

— Так можна вічно возити йому вантажі, — говорив він сам собі, пихкаючи під черговою неймовірно важкою деталлю, здається, фрагментом тепловозної кабіни. — Моє завтра тут завжди схоже на вчора, а моє сьогодні… Та я часто й не пам’ятаю своє сьогодні від утоми! — такі думки все частіше навідували нашого героя. Що й казати — назрівала серйозна розмова з Майстром.

— Ну, ось, лишилося зовсім небагато, — пробасив Майстер одного чудового травневого ранку. Малюк, який після вчорашнього робочого дня ледве крутив колеса від утоми, заледве розплющив очі і байдуже глянув на кран. Він уже не вірив і майже вирішив повертатися назад у рідне депо.

— Мені ще бракує зчіпок і бамперів. Усього двадцять п’ять пар. Зганяй-но сьогодні на цвинтар паровозів до старого Пару, його ще місцеві Металоломником кличуть, скажи що Майстер прислав. У нього цього добра — хоч греблю гати.

Сон Малюка як рукою зняло:

— Тільки не туди! Він страшний!

— Та жар із топки з тобою! Цілком милий дідок.

І тут Малюк зовсім розгубився. Адже Вагонетка, Дрезина і Маневровий казали, що він — чудовисько! Паровозик зовсім не знав, що йому робити далі.

— Не знаєш що тобі робити далі? Мила дитино! Далеко не вперше ти стикаєшся з подібним питанням, — лагідно відповів Майстер. — Я хочу, щоб ти його добре запам’ятав. Воно ще буде зустрічатися тобі на життєвому шляху, та й зараз виникло у твоїй долі зовсім не випадково. Є одне чудове й дуже просте правило. Коли ти розгубишся і не знатимеш, де правда, а де брехня, де добро, а де зло, просто… дивись на плоди!

— На плоди?

— Так, на те, що можна побачити, на результат. На справжні вчинки. На явлені справи. Їх не приховаєш. Клади їх на одну шальку терезів, а всі ті слова, погрози чи обіцянки, якими тебе частують, — на іншу. Так ти завжди зможеш вирішити свої сумніви та побачити правду.

Малюк не розумів і Майстру довелося пояснити докладніше:

— Ось дивись. Я збудував тисячі паровозів. Шлях до мене позначений на картах у кожному паровозному депо в окрузі. Це мій результат, мої плоди. А на іншу чашу терезів кладемо твої сумніви в тому, чи я дійсно знаю, що роблю, що, можливо, просто використовую молодого довірливого хлопця.

Малюк почервонів і знітився, а тоді подумав, що, мабуть, Майстер уміє читати його думки і зараз, напевно, образився на нього.

— Агов! — невдоволено вигукнув Майстер. — Ти не повинен відчувати сором! Ти не кривиш душею і це твої чесні думки! Запам’ятай – ти маєш на них повне право. Якщо ти будеш неправий, спокійно визнай і виправся. Якщо маєш рацію – з гідністю йди далі. Не дозволяй нікому керувати своєю долею, але при цьому уважно слухай, що тобі підказують досвідченіші товариші. Але тільки ті, хто бажає тобі добра. Тобі, а не собі, Малюче.

— Значить, я й тебе не повинен слухати! — несподівано навіть для себе випалив паровозик. — Ти бажаєш добра тільки собі, ти вже багато днів використовуєш мене і нічого не дав на заміну! А тепер відправляєш на вірну загибель до страшного Металоломника!

— А я тобі кажу, що він ніякий не страшний! Ти маєш навчитися бачити суть людей у їхніх вчинках. А не в чиїхось словах! Тільки вчинки можуть розповісти правду! І тільки так можна відокремити правду від брехні. Давай спробуємо ще раз. Ось, наприклад, Роза. Вона хоче здаватися розумною дівчиною, яка знає життя. Вона багато і гарно говорить, але скажи мені, Малюче, кого ти бачиш у її вчинках? Що ховається за її рожевою чарівністю?

— Її вчинки не такі гарні, як вона їх підносить, — змушений був визнати Малюк після деяких роздумів. — Вона боїться змін, лінива і надто самозакохана. До того ж вона злякалася і не поїхала за мною…

— Ну, це ще не вада. Зрештою, вона ж дівчисько, — розреготався Майстер. — А в тебе непогано виходить. Продовжимо?

Малюк кивнув. Майстер на секунду замислився:

— Вантажник… Всім у депо він здається старим балакучим дідом. Чесно кажучи, він був балакучий і в юності. Але кого ти бачиш насправді? Хто він у своїх вчинках? Що про нього говорять його справи?

Малюк заплющив очі і з теплотою згадав старого друга:

— Він сильний. По-справжньому сильний, бо добрий. Можливо, тому над ним посміюються в депо. А можливо, із заздрощів, адже він сам зміг дістатися до тебе. Він зміг вирости над собою. І саме це його плоди. До того ж він справді бажає мені добра. Так, його варто слухати.

— Добре! — радісно вигукнув Майстер. — Ти починаєш бачити головне! А що скажеш про своїх друзів із цвинтаря паровозів? Вони хочуть здаватися сильними, сміливими, славетними. Ще б пак, адже вони борються проти страшного Металоломника. Їхні слова такі надихаючі і бравурні, що їх можна слухати нескінченно, але кого ти бачиш насправді?

Малюк мовчав. Він так довго захоплювався їхньою боротьбою за справедливість, що йому було нелегко визнати очевидне.

— Я бачу трьох нещасних маленьких паровозиків, які, якби заблукали…  

— І намагаються надати своєму життю хоч якийсь сенс, — прийшов на допомогу Майстер, закінчивши за Малюка. — Вони навіть не спромоглися розвідати, хто такий Металоломник насправді, а бояться його вже багато років! А як вони стежать за собою та місцем, де живуть? Вони брудні, боязкі і, мабуть, надовго застрягли на цвинтарі паровозів! Але найстрашніше те, що їх все влаштовує, — вони не хочуть нічого змінювати. У своїх очах вони герої-повстанці, звісно ж вони лякаються всього, що може розвіяти цей солодкий туман.

Малюкові нічого не лишалося, як погодитися.

— Отже, вчися дивитися не на слова, а на справжні вчинки. На плоди та результати. На те, що робиться і, що ще більш важливе, на те, що не робиться, хоча робитися має! З одного боку, тобі кажуть, що Металоломник – чудовисько, але його жахливих справ ти не бачив. Та й ті, хто його так називають, на довіру явно не заслуговують. Може, він всього лише збирає з машин, що відслужили своє, частини, які можуть послужити комусь іще?

Майстер скрушно похитав головою і зітхнув:

— Або ось я. Хочу здаватися суворим і роздаю тобі десятки складних завдань, які на перший погляд тебе не стосуються. Але кого ти бачиш насправді?

— Я бачу мудрого Майстра, — тихенько відповів Малюк. — Все життя якого було присвячене іншим паровозам. Він робив їх краще, сильніше, швидше. І при цьому, судячи з фарби, що облупилася на сталевих формах, зовсім не думав про себе. Ти бажаєш мені добра, я вірю в це. Тому я тебе послухаю. Але я так втомився.

— Це твоє останнє випробування, — із теплотою в голосі відповів йому Майстер. — Ти справді вже досить попрацював. Але його таки треба пройти. Їдь до Старого Пара за бамперами. І не хвилюйся: якби була хоч найменша небезпека, я б тебе туди не послав.

Звичайно, Малюк і цього разу послухався Майстра. Він повернувся на цвинтар і познайомився з Металоломником, який на перевірку виявився стародавнім механізмом, призначеним для ремонту паровозів. Але дідок зберігав завидну бадьорість і справно робив свою справу, знаходячи на паровозах, що віджили своє, ще придатні до застосування деталі. Він їх підписував і акуратно розставляв по поличках, де вони й чекали свого часу. Час від часу Майстер надсилав за ними і використовував його прилади у своїх ремонтах. Тоді деталі отримували нове життя, приносили користь своєму новому власнику, а заодно наділяли і життя Старого Пара завидним змістом. На одне лише нарікав старий. На цвинтарі оселилися шибеники, які абсолютно не йшли на контакт, час від часу влаштовували дрібні капості і тим самим заважали його роботі. А нещодавно нахабно рознесли в друзки вхідні двері в ангар. І тепер через сирий протяг у нього почали з’являтися плями іржі.

Почувши це, Малюк вважав своїм обов’язком зізнатися в цьому непорозумінні і затриматися, щоб допомогти відремонтувати розбиті двері. Лагодячи конструкцію, він уловив момент і з’їздив до своїх старих друзів: Дрезини, Маневрового та Вагонетки. Остання була неймовірно рада його бачити, адже всі вважали Малюка загиблим від страшних лап Металоломника. Але це не завадило їй, як і іншим, м’яко кажучи, засумніватися в розповіді Малюка про Майстра і про те, що Металоломник зовсім не чудовисько. Зрештою, Малюка було оголошено зрадником, який заманює повстанців у стан ворога. Саме так Маневровий і сказав, сердито поглядаючи то на Малюка, то на Вагонетку. Хоча, і ми всі на це дуже сподіваємося, слова нашого героя все-таки посіяли необхідні сумніви в головах цієї трійці. І колись вони все ж таки знайдуть Майстра. Та й Старий Пар обіцяв пошукати до них підхід.

Нарешті, доверху завантажений бамперами та зчіпками, Малюк повернувся до Майстра й одразу відчув, що щось змінилося. Біля ангара з’явилося величезне металеве дзеркало, Майстер загадково посміхався. А все, що відбувалося далі, наш герой досі згадує, як чарівний сон. Зліва від Майстра, на платформі, були акуратно складені всі деталі, які звозив Малий весь цей час. Ці деталі Майстер почав спритно підчіпляти своїм гаком і встановлювати замість тих, що стояли на паровозику. Спочатку Майстер зняв котел і кабіну, підсилив раму двома додатковими колісними парами, прибрав трубу та ходові циліндри. Замість парового котла були встановлені ті самі дизельні двигуни, які з такими труднощами привіз Малюк кілька днів тому. Нові проводка та прилади, шибки та двері, і навіть гудок! А які чудові спальні вагони зібрав Майстер — одне диво! У них були навіть встановлені титани, щоб пасажири могли ласувати чайком у тривалих рейсах.

Нарешті Майстер закінчив свою роботу. Замість маленького, пом’ятого і втомленого паровозика на пероні виблискував новою фарбою швидкий Експрес. Навіть ваш покірний слуга був вражений цим чаклунством. Що й казати про Малюка. Він був настільки приголомшений тим, що відбувається, що просто втратив дар мови! Поки Майстер працював, паровозик не смів і ворухнутися. І лише коли задоволений результатом кран кивнув у бік дзеркала, Малюк подивився на своє відображення і благоговійно прошепотів:

— Спа… Спасибі… Любий Майстре, невже це я?! Ти всеж-таки дотримав свого слова. А я ж не довіряв тобі… Вибач.

— Ми живемо, щоб навчатися, мій любий друже! — із теплотою в голосі відповів Майстер. — Ти не боявся мріяти, був рішучим і наважився на шлях до мети, і треба визнати, чудово попрацював. Ти оновився. І тепер тобі потрібне нове’ім’я. Нарікаю тебе Стрімким Експресом!

— Велике спасибі, — скромно відповів паровозик. — Але я все ж таки вважав за краще залишитися Малюком.

— Стрімкий Малюк? — розреготався Майстер. — Ну що ж, хай так буде. Боюся, що скоро це’ім’я стане легендою, його вимовлятимуть з благоговінням у всіх паровозних депо країни. Тільки не запишайся! До речі, що думаєш робити далі?

— Можливо, далекі рейси до інших країн? — невпевнено відповів Малюк. — Але це згодом. Спершу треба заїхати до Металоломника, спробувати ще раз поговорити з Маневровим і компанією. А потім до Рози — вона повинна повірити!

Майстер кивнув:

— Це чудовий план! Тільки ні на чому не наполягай. ’ам’ятай: у кожного свій шлях. І всі неприємності на цьому шляху ми героїчно відміряємо собі самі. А потім, так само героїчно, їх перемагаємо, щоб потім ходити та пишатися цими перемогами. Це не дуже розумно, як вважаєш? І боремося ми на цьому шляху лише із самими собою. А отже, і Роза, і твої знайомі свій шлях мають пройти самі. Передавай їм привіт і скажи, що Майстер чекатиме їх стільки, скільки буде потрібно.

— Я обов’язково передам! Я розумію… — тихо відповів Малюк і, не втримавшись, заплакав від щастя. — Дякую тобі за все!

— І тобі дякую, любий Малюче, — з тремтінням у голосі відповів Майстер. — Я буду дуже сумувати. А зараз тобі час у путь, на тебе чекає нова дорога. Зрештою, і моєму життю теж потрібен сенс.

На цьому наші герої тепло попрощалися. Кожного з них чекав свій шлях.

А на небі, як і за багато років до цього моменту, сяяло весняне, завжди незмінно лагідне до усіх сонечко.