Частина перша.

У якій неслухи отримують свою власну галявину

Ця чудова і, без сумніву, надзвичайно повчальна історія сталася в одному Чарівному Лісі. Він був по-казковому величезним. Густі буреломи чергувалися зі світлими галявинами, березові гаї плавно переходили в ялинники, іноді траплялися неглибокі лісові струмки і приховані під вербами та акаціями темні озера. Ніхто не знав, де його початок, навіть старий Мудрий Лось. Подейкують, що в молодості він здійснив тривалу подорож, аби це з’ясувати, але постарівши був змушений припинити пошуки і повернутися додому. А вже кінця Лісу ніхто не шукав і поготів. Та це було не так і важливо, адже завдяки догляду працьовитого і мудрого Лісника у Чарівному Лісі панував зразковий порядок. Він був населений незліченною кількістю тварин, у яких, звичайно ж, були свої дітки і свої будиночки. Саме з цими дітками якось і сталася наша повчальна історія.

А почалося все тихого травневого ранку, в один із тих чарівних днів, коли пилок із квітучих сосен золотистими хмаринками клубочиться у променях ранкового світла. Саме така хмаринка невагомим саваном огорнула велику лісову галявину, струменіла й іскрилася, м’яко збігала по хутру звірят, що зібралися там. Але що це були за звірятка?

– Так, саме те я їм і сказало! – грубо рохкаючи, продовжувало свою оповідь Ненажера Порося. – Я втомилося слухатися. Просто втомилося! Порося сюди, Порося туди! Це не їж, добавки не бери, а то ще більше потовстієш! Я сказало батькам, що йду. Все, досить! Житиму, як захочу, і ніхто мені не указ. А вони, уявляєте, покликали Лісника!

– І що?! – в один голос вигукнули Жадібне Білченя і Ліниве Ведмежа.

– Та все те ж саме! Порося, одумайся… Слухатися – це добре… Глянь, які у нашому Лісі порядок і краса… А що мені до цього? Я знову захотіло їсти. То ж я не стало слухати Лісника, розвернулося і пішло у дубовий гай підкріпитися жолудями. А що, маю право! А потім взагалі – пішло купатися в заборонене Холодне озеро – те, що тримається лише завдяки старій бобровій греблі.

– Який ти сміливий… – захоплено видихнула Брехунка Сорока. – Я б так не змогла. Хоча мої батьки вже давно зі мною не розмовляють. Кажуть, я брехуха. Навіть і не просять гарно поводитися.

– Ну, правильно, адже тебе скільки не проси, все одно будеш брехати й далі, – вставило слово Нахабне Борсученя. Йому було вигідно очорнити ближнього, щоб самому здаватися кращим.

– Слухай, Борсученя, ти мені не бришкай! – спалахнула у відповідь Сорока. – А то скажу своєму друзяці Злому Веприку – вмить тебе на ікла підніме!

Чи треба говорити, що Веприк не був її другом, і сказала вона так тільки тому, що він їх зараз не чув? Але ця брехня подіяла на Нахабне Борсученя, яке було змушене вибачитися.

Несподівано всі звірята притихли. З усіх боків зашелестіли листочки та голки, хмарки перестали водити хоровод і шанобливо завмерли, а повітря зробилося настільки пронизливим і свіжим, що крізь нього, здавалося, можна було бачити, як грає на променистих срібних струнах мелодія доброго ранку.

– Лісник іде! – зашепотіли неслухи на Галявинці.

– Цього не вистачало, – злісно процідило Нахабне Борсученя. – Знову мораль читатиме.

Лісник ступав легко і нечутно. В одній руці Він тримав великий сучкуватий посох із зеленим листям і ґроном стиглої горобини. Іншою притримував розфарбований у всі кольори веселки загострений капелюх. Було видно, що Він поспішає. І там, де його ноги торкалися землі, вона починала дзвеніти і тремтіти так, як хвилюється віддзеркалення неба в блакитних озерах під подувом пряного лісового вітерцю. Від цього трепету землі народжувався райдужний туман. Він клубочився слідом за Лісником, нагадуючи часом то туманну стежку, то, коли туман піднімався вище, спадаючу вслід Ліснику царську мантію. Звірята знали, що з цього райдужного туману Лісник може творити, що забажає. Їм було відомо, що все в цьому Лісі створене за його бажанням і наказом. Знали вони й те, що він був добрим. На жаль, ці звірята чомусь вирішили, що добрий обов’язково буде слабким. А дарма, адже насправді все було навпаки.

–  Ну ось! – задоволено вигукнув Лісник, виходячи на галявину. – Устиг! Усі неслухи мого Лісу зібралися разом. Подібне притягло подібне, як і мало статися. Але я не втрачаю надії вас перевиховати.

– Я ж вам казав, – безцеремонно перебило Лісника Борсученя, звертаючись до друзів, – не встиг прийти, як одразу почав нудну лекцію про добро і послух.

Навіть Лісник розгубився від такої зухвалості Борсученяти. Звірята насторожено мовчали, ніхто з них так і не обсмикнув зухвальця, бо всі були з ним згодні. Знав це і Лісник. Проте продовжив:

– Любі, як же ви не розумієте! Якщо виростете злими, вам уже ніколи не виправитися! Вам буде незручно і погано жити разом із добрими звірятами. Та й добрим звірятам доведеться несолодко. Маленьке зло в Нахабному Борсученяті виросте і перетвориться на велике лихо для нашого спільного лісу… – Лісник спробував ласкаво погладити неслуха за шерстю, але той роздратовано відскочив убік і зашипів.

– Це брехня! – несподівано різко вигукнув Хитрий Єнотик. Настільки різко, що всім здалося, наче чорні води Холодного озера прорвали стару боброву греблю. – Ми – найкращі! Ми не можемо вирости злими!

– Так, не можемо! – одразу ж підтримали його Гордий Коник і Хвалькувате Жабенятко. – Просто нам потрібна свобода, а не заборони! Ми не хочемо бути такими, як усі! Ми особливі!

– Свобода?! – похмуро відповів Лісник. – Свобода від чого, діти? – звичайно, Лісник заздалегідь знав, яку відповідь отримає, але хотів, щоб звірята зізналися у своєму бажанні самим собі. Пізнали і побачили, які вони є насправді. Крім того, Лісник сподівався, що неслухи одумаються. Але, звісно, цього не сталося.

– Ми хочемо свободи від повчань! – в один голос вигукнули Модниця Лисичка, Примхливе Козеня і Забіяка Вовченя.

– Ми хочемо свободи від правил і слухняності! – підтримали їх Брехунка Сорока, Нахабне Борсученя і Нечепура Бегемотик.

– Ми хочемо робити все, що забажаємо! – підбив підсумки Гордий Коник і, наче ставлячи крапку, гучно вдарив копитом по землі, зламавши декілька красивих барвінків, що з необережності виросли саме на цьому місці.

Лісник навмисне вичікував, щоб сказати своє слово наприкінці. Йому здавалося, це додасть значущості його словам в очах інших звірят.

– Ну що ж… – зітхнувши, почав Лісник і присів на крісло, що з’явилося з райдужного туману-мантії. – Зло може зійти і на безплідному ґрунті, а ось добро потребує щоденного та ретельного догляду. Догляду за правилами. Для цього вам і потрібен був послух. Він навчає нас добру і просто необхідний, тому що непомітно змінює нас на краще. На жаль, ви мені не вірите, та це ваш вільний вибір, який я поважаю. Хай буде по-вашому. Але я не можу допустити, щоб виплекане вами зло розтеклося по всьому Лісу. Тому я наказую…

Він велично підвівся з крісла і стукнув палицею об траву. Від удару по поверхні землі розійшлися колами хвилі і помчали до країв галявини. Лісова підстилка затремтіла маревом, як відбиток прибережних скель у хвилях солоного прибою. Неслухи притиснули вуха. Лисичка затремтіла і заплющила очі лапками. Коник сховався за Нечепуру Бегемотика. Веприк наїжачився і показав ікла. Хитрий Єнотик із викликом глянув у вічі Ліснику.

– Я наказую, щоб навколо цієї Галявинки-Вихованки виникла тернова огорожа до самого неба! Живіть тут за своїми правилами. Але вихід до Лісу вам буде закрито.

– От і добре! – зухвало крикнув у відповідь Єнотик. – Ви нам не потрібні!

– Так! Так! Не потрібні! – підтримала його решта звірят.

Лісник тяжко зітхнув, але продовжив:

– Досі Ліс годував вас. Усе, що вам потрібно було для життя, з’являлося без вашої праці. Тепер вам самим доведеться про себе дбати. Ви хоч це розумієте?

Лісник чекав на їхню відповідь. Хоча б якусь. Але неслухи насупилися і з викликом мовчали. Один Нечепура Бегемотик здогадався поставити потрібне питання:

– А якщо ми захочемо повернутися?

– На краю Галявинки я залишу вам Альтанку зі срібним дзвіночком та дверима до Лісу. Хто справді виправлятиметься і захоче назад – нехай смикне за мотузку – я відчиню двері і заберу його. Я завжди буду поруч. Незважаючи ні на що. Одного разу я прийду до вас знову і заберу всіх назад. Але це буде пізніше. Спочатку ви повинні дуже багато чого зрозуміти.

Із цими словами Лісник важко зітхнув, оглянув усіх звірят і несподівано став невидимим. А потім пролунав оглушливий тріск – по краях Галявинки вирвалися із землі зарості колючого терену. Вони ринулися до неба, і невдовзі почало здаватися, що навіть завжди безтурботні пухнасті хмари чіпляються за їхні колючі гілки і тому налякано обходять Галявинку.

– Ну, і добре! – першим дзвінку тишу порушив Єнотик. – Ми збудуємо свій світ. Тут дітям можна буде все!

– Їж стільки, скільки влізе! – радісно хрюкнуло Ненажера Порося.

– Бовкати до ранку! – забуркотала Брехунка Сорока .

– Битися цілими днями! – заревли Веприк і Вовченя.

– Ні з ким не ділитися! – тихо пробурчало собі під ніс Жадібне Білченя.

– Не митися і не прибирати за собою! – пропихкав Нечепура Бегемотик.

– Ми будемо найкращими! Навіть кращими від самого Лісника! – в один голос прокричали Коник і Жабенятко. – Наша Галявинка буде найкращою в Лісі! Усі звірі сюди захочуть, а Лісник, коли він такий розумний, залишиться один!

– Ми збудуємо Галявинку своєї мрії! – радісно підсумувала Сорока.

І тут розпочалося свято. Усі неслухи вітали одне одного з перемогою у Революції Свободи – так вони охрестили цей день. Вони стрибали і співали переможні пісні. І, звичайно, не могли бачити Лісника, що стояв з іншого боку Тернової Загорожі. Незважаючи на біль, він стискав у руці колючу тернову гілку і вперше за багато років плакав.

Частина друга.

У якій неслухам довелося встановити правила

– Знову Нечепура Бегемотик розкидав по стежці своє сміття! – волала Брехунка Сорока, роблячи чергове коло над сплячим Веприком. – Скільки можна з ним говорити? Тут зібралися гідні звірятка, і ми не хочемо жити в Авгієвих стайнях! Від нього ще й так смердить!

– Ну, гаразд, гаразд, розберемося! – неохоче відповів Веприк, позіхаючи на весь рот. Два його ікла останнім часом сильно виросли і загострилися. – Урешті-решт ми його попереджали…

Вони знайшли Нечепуру, який пускав бульбашки у своєму улюбленому болоті. Порослі мохом береги водойми мали аромат гнилизни і протухлої риби, між очеретів були розкидано недоїдки, а сам Бегемотик був настільки брудним, що його б зараз не впізнала і рідна мама Бегемотиха.

– Ану, вилізай із болота! – загрозливо рохнув Веприк, оголюючи свої ікла.

– Ми тебе попереджали! – зловтішно затріщала йому Сорока. – Розводитимеш бруд – покараємо!

– І не подумаю! – з викликом відповів Бегемотик, випускаючи особливо велику бульбашку. – Наша Галявинка – це місце, де взагалі можна все. А ви мені тут правила встановлюєте?! Хочу і смітитиму…

– У такому разі, – у тон йому відповів Веприк, багряніючи від гніву, – я хочу  битися! Ану вилазь із болота, інакше сам дістану!

І зазнав би Бегемотик знатної прочуханки, якби розмову наших героїв раптом не урвав Хитрий Єнотик, що з’явився біля болітця. За ним стояло ще кілька звірят.

– Що ж це таке виходить? Ми боролися і страждали за свободу від слухняності, а тепер серед нас з’явився розумник, який вирішив прибрати все до своїх рук? – скрадливо звернувся Єнотик до Веприка.

– А тобі подобається жити у смітті? – здивовано відповіла за того Сорока. – Озирнись навколо – за деревами ніхто не доглядає, квіти не поливаються, у річці плавають пляшки і консервні банки. Вночі спати неможливо – Модниця Лисичка та Шкідливе Граченя влаштовують під дубом дискотеки. Вовченя без причини нападає і лупцює звірят, відбирає чарівні лісові ягоди – нашу спільну їжу, хоча цілком міг би нарвати їх і сам. Ніхто не хоче працювати заради загального блага. І це місце схоже на Галявинку твоєї мрії?!

– А ми й не маємо нічого робити! – пробурчало Ліниве Ведмежа, що стояло за Вовченям. – Саме це ж і було нашою мрією!

– Але ж ми потонемо у смітті, а наша спільна Галявинка перетвориться на Пустир! – обурилася Сорока, настовбурчуючи пір’я.

– Та знову ти все брешеш! – замекало Капризне Козеня. – Ти ж Брехунка! Ми тобі не віримо. І так все погано, а ти ще тугу наганяєш. Хтось точне все прибере, ось побачиш!

– Стуліть писки! – раптом гаркнуло Вовченя, і всі звірі злякано замовкли. Лише Веприк не зводив з противника злобного погляду. – Із цього моменту ми ділимо Галявинку навпіл. На моїй половині буде дозволено все, що завгодно, і я особисто стежитиму за цим!

– А можна, щоб і моє болітце потрапило до твоєї половини? – улесливо попросив Бегемотик.

– Не проблема… – хижо усміхнулося у відповідь Вовченя. – Ось тільки за захист вашого способу життя від цих правознавців я братиму невелику плату – десять чарівних ягід на день із носа. І ніхто вас більше не потурбує.

– Не так вже й дорого, хоча їх треба ще зібрати… – промимрила Модниця Лисичка. – Гаразд, забирай і наш дуб із дискотекою.

– І ще, – проникливо додав Хитрий Єнотик, – наші вороги прагнутимуть установити у нас свої правила. Зробити нас слухняними. Нав’язати нам те, проти чого ми так довго боролися. Попрати ідеали Революції Свободи. І оком не змигнеш, а на нашій половині Галявинки новий Лісник заведеться! Тому, звичайно, щоб захищатися, нам знадобиться армія. Служити буде кожен…

– А це обов’язково? – промекало Козеня, підібгавши хвостик.

– Ми думали, що можна взагалі нічого не робити, – підтримали Козеня Ведмедик і Лисичка.

– Та ви що! – вигукнув Єнотик. – Адже ворог не спить!

– Чи ви не патріоти? – із погрозою в голосі прогарчало Вовченя.

– П-п-патріоти… – розгублено відповіло Козеня, роблячи крок назад.

– Ото ж бо! – підсумував Єнотик, непомітно киваючи Вовченяті.

Так і вирішили.

Усього через якусь годину створена Лісником Галявинка була розділена на частини між ворогуючими звірятами. Більша, з дубом, болітцем і річкою, відійшла до Армії Захисту Неслухняності під захистом Забіяки Вовченяти. Хоча, подейкують, що всім там заправляв Хитрий Єнотик. Вона була бруднющою і незабаром справді перетворилася на Пустир. Та й Забіяці Вовченяті так і не вдалося впоратися зі своєю натурою – щодня від його кулаків страждали звірята, що там поселилися.

Друга, менша частина, називалася Демократична Республіка Галявинки, і була під захистом Злого Веприка та його радниці Брехунки Сороки. Тут панував відносний порядок із графіком чергувань на Галявинці (хоча працювати все одно доводилося значно більше, ніж у Світлому Лісі) і, зазвичай, ніхто нікого не бив. Переважно тому, що Веприку вистачало для задоволення своєї злості прикордонних сутичок із Забіякою Вовченям.

А ось установлена Лісником Альтанка була визнана місцем миру та злагоди. Саме довкола неї розташувалося поселення третьої групи звірят. Вони вже не хотіли будувати Галявинку своєї мрії, щиро каялися у своїй поведінці і намагалися виправитися. Коник, Жабенятко, Білченя, Кошеня і Цуценя. Щоранку вони ходили в Альтанку і смикали за мотузку срібного дзвоника. Вони усвідомили, що Галявинка їхньої мрії лежить за межами Тернової Загорожі у Світлому Лісі. Але Лісник все не приходив. Потім звірята ішли до найближчого гаю збирати чарівні лісові ягоди – бідолахам доводилося багато працювати, щоб платити данину і Злому Веприку, і Забіяці Вовченятку лишень за те, щоб їх просто не чіпали.

Частина третя.

У якій приховане стає явним, а таємне – прихованим

– Цього не може бути! Вони просто зникли! – розгублено верещала Брехунка Сорока, стискаючи облізлі крила і щохвилини переводячи погляд із Вовченятка на Веприка. Давні суперники якраз з’ясовували приналежність спірної болотної купини, увінчаної, до того ж, незрівнянним кущем будяка. Але через те, що сталося, вони терміново вирішили відкласти територіальну суперечку до кращих часів.

– Слухай, Сороко. А ти добре глянула? Чи, може, перевірити ще раз? – укотре перепитав її Веприк, все ще не вірячи у те, що сталося.

– Та куди вже краще! – ображено відповіла Брехунка, крутячи своїм дзьобом. – Я всю Галявинку облетіла! Їх точно тут немає.

– От тобі й маєш… – протягнуло Вовченя, за звичкою шукаючи підтримки у Хитрого Єнотика. Той стомлено зітхнув і, похитавши головою, вийшов із-за спини Вовченяти. До прикордонної болотної купини тимчасом підтягнулася решта мешканців Галявинки Мрії. Витримавши паузу і переконавшись, що всі звірята дивляться тільки на нього, Єнотик почав свою промову:

– Друзі! Однодумці! Єдиногалявинці! Із жалем повідомляю, що з нашої Галявинки зникли мешканці Альтанки. Всі до єдиного!

– Вони врятувалися й тепер у Лісника? – із надією запитав Зануда Хом’ячок.

Єнотик зреагував миттєво:

– Урятувалися? Хом’яче, ти з’їхав з глузду? Ще вчора вони були нам як брати, а сьогодні зрадили нас. Зрадили нашу справу, нашу мрію. Вони її зруйнували! Попрали і розтоптали!

Хом’ячок і сам був не радий, що ляпнув зайве. Хоча, треба визнати, багато жителів Галявинки Мрії хотіли б повернутися назад у Чарівний Ліс. Але говорити про це було не прийнято – інакше б тебе назвали «ворогом народу» і довелося б цілий місяць відвідувати заняття з «політичної освіти», які вів Хитрий Єнотик по суботах. До речі, якби не ці його заняття, мешканці Альтанки так і не вибралися б за межі Тернової Загорожі.

А почалося все з «узгодженої інформаційної політики» між двома сторонами. Це була спільна ідея Хитрого Єнотика та Злого Веприка, яким набридло відповідати на тупі питання дурних звірят «а коли нарешті настане добре», «коли ми збудуємо Галявинку Мрії» та «коли можна буде хоч трохи відпочити від роботи». Спочатку мудрі керівники списували все на війну між Пустирем і Республікою Галявинки. Потім, коли воювати вже всім набридло, пояснювали, що треба просто терпіти і більше працювати. Потім, коли сили і терпіння у звірят закінчилися і народ почав бунтувати, було вирішено оголосити «відлигу у відносинах країн, що воюють», і об’єднати сили в будівництві Нової Вільної Галявинки Мрії.

Наче хтось заважав їм будувати стару. Але зараз не про це.

Позитивних емоцій від оголошення довгоочікуваного миру вистачило «мудрим» керівникам ще на два місяці безхмарного керівництва. Звірята святкували і збиралися на збори. Хитра Лисичка навчилася готувати з чарівних ягід  п’янку бражку. Бравурна музика наповнювала околиці. Звірята, що випили багато пива, спали в навколишніх калюжах. Хтось танцював, хтось бився.

В один із таких моментів із трибуни виступило Зле Вепреня. Його величезні ікла переможно виблискували в багряних променях заходу сонця, шерсть настовбурчилася, кісточки на вухах стояли нашорошено струнко. Повірте, він був дуже переконливим. І по-військовому небагатослівним.

– Дорогі брати! Від сьогодні ми вирішили будувати новий, кращий світ! Де кожен зможе знайти своє призначення і бути щасливим. Але серед нас є негідники, які лають нашу Галявинку, наш спільний будинок. Нашу Батьківщину! Вони не вірять самі та заважають вірити іншим. Це головна перешкода в будівництві Нової Галявинки Мрії. І, звісно, головна причина невдач у минулому. Тому ми, як мудрі керівники, наказуємо: із цієї миті кожен, хто скаже, що на Галявинці жити погано, – буде битий мною особисто! Запам’ятайте раз і назавжди: наша Галявинка – найкраща в Лісі! А ваші керівники – найкращі в світі! Зрозуміло всім?

Народ Галявинки розгублено мовчав. Лише п’яні погодились одразу. Їм і так уже було добре. Вони мляво зааплодували і налили знову. Хитра Лисичка, яка за нинішньої влади була у своїй тарілці, розсудила, що міняти нічого не варто, і теж підтримала нову ідею. Деякі звірята сумнівалися, але після двох-трьох показових прочуханок і вони запевнили себе, що живуть справді добре, а мудрі Вовченя та Вепреня – найкращі у світі керівники.

Біда була з жителями Альтанки. Вони точно пам’ятали, що Лісник не дозволяв брехати. Вони хотіли назад у Чарівний Ліс. І тому обманювати навідріз відмовилися. Адже на Галявинці було погано, брудно та зовсім не затишно. Чи треба говорити, які до нещасних звірят були застосовані гоніння! Їх оголосили зрадниками і непатріотами. Сусіди плювали в їхній бік. Вовченя і Вепреня майже щодня били бідолах. Сорока вигадувала про них огидні брехні. Але звірята з Альтанки, на диво, не здавалися! І ось, зрештою, після чергових нічних стусанів їм було оголошено, що на ранок їх… страчують. За непокору владі та зраду інтересів Нової Галявинки.

Ніхто не знав, що сталося далі. Хоча, подейкують, що Зануда Хом’ячок бачив, як побиті Коник, Жабеня, Білченя, Кошеня і Цуценя зібралися в Альтанці і ніби говорили, що справді заслужили всі біди за свої гордість і непослух. Перепрошували у Лісника. А потім Білченя подзвонило у срібний дзвіночок, і було казкове сяйво, і наче на тисячі уламків з кришталевим дзвоном розсипалися тернові хащі. І Лісник особисто забрав своїх звірят…

Але Сорока переконала всіх, що Хом’як усе це вигадав. А після стусанів від Злого Веприка він і сам вирішив, що йому все це примарилося. Потім була секретна нарада глав уряду Нової Галявинки. Веприк, Вовченя, Сорока та Єнотик одноголосно вирішили, що якщо кожен матиме можливість врятуватися з Галявинки Мрії, їм скоро не залишиться ким керувати. І не буде кому збирати для них чарівні ягоди. І не буде кого бити. Тому вони ухвалили страшне і неймовірно секретне рішення.

Але це було вчора, а сьогодні ми маємо повернутися до нашої болотної купини.

Стоячи на ній, Єнотик розходився дедалі більше. І одурманений пропагандою, слухняний його волі натовп відповідав йому взаємністю. То тут, то там звучали войовничі заклики до помсти. Навчена заздалегідь Лисичка розносила бражку. Єнотик дочекався потрібного моменту і видав приготовлену завчасу ідею:

– Дорогі одногалявинці! Вчинок жителів Альтанки огидний і мерзенний! Вони зрадили ідею Нової Галявинки. Вони зрадили вас! Але не дамо ж себе образити! Відстоїмо! Помстимося! Зруйнуємо ненависну Альтанку!

– Помстимося! Зруйнуємо! – заревів у гніві натовп. Вовченя почало роздавати заготовлені напередодні смолоскипи. Усі мешканці в єдиному пориві кинулися до Альтанки і… спалили її, а до дверей привалили величезний камінь, щоб ніхто більше не міг і навіть не смів. 

Частина четверта.

У якій стає по-справжньому погано

Після зникнення мешканців Альтанки Галявинку Нової Мрії було збудовано в найкоротші терміни. Звірята виявили, що якщо старанно збирати чарівні ягоди і не попадатися на очі правителям, цілком можна й жити. Мирно, тихо і нудно. Щоб хоч якось урізноманітнити існування та відвернути думки своїх громадян від утечі до Світлого Лісу, Хитрий Єнотик вигадав державні свята – День незалежності Нової Галявинки, День визволення від слухняності, День спалення Альтанки. Ще якийсь там день…

У ці дні було обов’язково з’являтися на спільні збори, що проходили на Галявині Ради, говорити, як добре тут живеться, які мудрі у них правителі. Вітати один одного. Щоправда, багато хто не розумів, із чим, навіщо і чому саме треба радіти в ці дні, але ці прогалини успішно заповнював Хитрий Єнотик на своїх політзаняттях.

За порядком на зборах спостерігали Вовченя та Вепреня. Вони вже нікого не били. Відкрито. Але якщо їм раптом траплявся хтось незгодний, ось тут вони душу і відводили – лупцювали бідолаху як  треба. Непомітно. Для всіх інших вони «підтримували правопорядок» і користувалися заслуженою повагою одногалявинців, вважалися героями.

Саме в одне з таких свят – День державного прапора – і відбулася чергова доленосна бесіда керівників Нової Галявинки. Збори уже закінчилися, то тут, то там, розстеливши на пожовклій траві квітчасті покривала, розташувалися групки звірят. Вони принесли з собою нехитрі запаси і зараз усе розкладали. Хитра Лисичка, спритно лавіруючи між кущиками колючок, розносила бражку, яка, до речі, цього дня була за кошт правителів. Галявину Ради оточували зарості колючих акацій, у центрі була збита з грубих дощок сцена з трибуною, а на кривому флагштоці майоріло сіре полотнище в білу цятку. Сірий колір, як пояснив одного разу Єнотик, був символом старого життя, а білі кружечки – будівництва життя нового. У лівому кутку прапора було намальовано герб: перехрещені вепряче ікло і сорочаче перо – символи сили та мудрості, які вінчав відбиток єнотової лапки.

За тріснутим мармуровим столиком, єдиною річчю, яка не згоріла в Альтанці, розташувалася компанія найкращих у світі правителів. Веприк, Вовченя, Єнотик і Сорока. Перед ними зараз стояло дуже важке завдання, яке вирішити треба було за будь-яку ціну.

– Народ усе одно таємно вірить у Лісника! Сподівається повернутися до Світлого Лісу, – журилася Брехунка Сорока. – Таке відчуття, що спогади про Ліс ідуть не з їхніх промитих мізків, а з самого серця.

– Скажи хто, і я виб’ю з них цю дурницю! – Вовченя грюкнуло об мармурову стільницю келихом із бражкою, від чого до країв столу тут же потягнулися павутинки тріщин.

– Не можна побити всіх і одразу, – це розумів навіть лютий Веприк. – Інакше вони можуть зібратися разом, повстати і прогнати нас.

– Побити не можна… – погодився Хитрий Єнотик, що мовчав увесь цей час. – Кажеш, бажання повернутися додому в них іде із самого серця? Вони шукають дорогу назад… – Єнотик уважно подивився на Сороку, яка аж затремтіла від його погляду. – Побити – ні, а ось збити їхні пошуки на манівці – це можливо. Ми створимо для нашого народу хибні шляхи до Лісника. Вони заблукають і до Нього просто не дійдуть! Але проста брехня тут не годиться. Доведеться використати частину правди.

Треба сказати, що ніхто з тих, хто сидів за столом, не зрозумів сенсу підступного плану Єнотика. І ви не здивуєтеся, що Вовченя не розуміє його й досі. Але зараз не про це. Відразу після наради (з того часу цей день щороку святкується на Поляні, як День Демократичних Змін) Хитрий Єнотик розгорнув бурхливу діяльність. У найкоротші терміни почали виходити указ за указом. Насамперед Єнотик дозволив усім, хто хоче, вірити в Лісника. Правда, разом з тим віра в Лісника була оголошена чимось застарілим, немодним і навіть у чомусь безглуздим. Із таких віруючих було прийнято поблажливо посміюватися.

А що тоді було модним? Єнотик проробив колосальну роботу, висмикуючи з повчань і з самої пам’яті про Лісника ниточки правди, щедро вплітаючи між ними свою пряжу з брехні та підміни. Це дуже складно, та й нема чого нам з вами навчатися обману. Тому набагато простіше розповісти про ті плоди, які принесла нова брехня.

Насамперед було оголошено, що проникнути за межі Полянки можна різними способами. І найвірніший із них – наука. З’явився цілий Інститут Науки з великою кількістю компетентних учених. Деякі з них розробляли різні корисні теорії. Наприклад, про множинність галявин у Всесвіті або про тунель в інший ліс. Хтось збирав матеріали про відвідування Галявинки Мрії іногалявинцями. Інші вивчали, який метал краще рубатиме Тернову Загорожу. Кроти працювали над технологіями підкопів. Були й секретні розроблення – як Катапульта, яка, за задумом творців, мала закидати найвідважніших через Тернову Загорожу просто у Світлий Ліс.

Ставилися численні експерименти, проводилися конференції, ламалися списи (а іноді й дзьоби) у безперервних наукових суперечках. На тлі цієї величі думок, навіть проста згадка про якогось там Лісника виглядала, як послання з кам’яного віку – несуттєвою давньою дурістю.

Але це був лише початок!

Хитрий Єнотик дав життя і численним новим віруванням.

Так, було створено віру в те, що Лісник насправді не Лісник, а жорстокий Садівник, а Ліс – зовсім не вільний ліс, а нудний Сад, у якому на кожного від народження чекає своя доля.

Помітивши, що мешканці Галявинки ще ті лінюхи, Хитрий Єнотик вигадав вірування в те, що для того, щоб Лісник забрав тебе у Світлий Ліс, досить просто в Нього вірити. Працювати над собою, ставати кращим було зовсім не обов’язково.

Багато звірят пам’ятали і сумували за своїми батьками. Єнотик скористався і цим: з’явилася віра в те, що батьки невидимо стоять поряд з нами і керують нашим життям. Потрібно було просто вміти їх почути. Так виникли медіуми та екстрасенси, які за пару чарівних ягід влаштовували наївним звірятам сеанси спіритичного зв’язку.

А чого коштували диспути про те, чия віра вірніша? Доходило навіть до лапоприкладства!

Після однієї з таких чвар Єнотик створив віру в те, що всі віри правильні і, взагалі, все одно, у що вірити.

Загалом, як ви бачите, голови звірят були зайняті чим завгодно, але не спогадами про Лісника.

А саме в цей час Лісник із сумом стояв з іншого боку Тернової Загорожі і терпляче чекав. Смарагдова трава наповнювала повітря своїми пахощами, солодко співали птахи. Неподалік, одразу за розлогим дубом, дзюркотіла свою одвічну пісню кришталева свіжість лісового струмка. Але ніщо зараз не могло розвіяти Його туги. Давно минула та радість, якої зазнав увесь Світлий Ліс після повернення жителів Альтанки. А Лісник усе сподівався і чекав.

Багато днів і ночей Він простояв під колючим парканом в очікуванні поки звірята виправляться.

– Може, даремно, – подумав Лісник. – Може, просто створити інших звірят та іншу Галявинку? Але цим я заберу у дітей останній шанс. А це буде нечесно. Краще почекати. Раптом виправляться?

Ззаду почувся м’який тупіт багатьох лап. Лісник, зітхнувши, обернувся і кивком привітав батьків, що підійшли.

– Ну, як вони там? Додому не збираються? – винувато запитала Мама Сорока, ховаючи від Лісника очі.

Усі батьки відчували гостру провину за своїх дітей.

– Ви навіть не уявляєте, що вони там творять! – ще глибше зітхнув Лісник і знову повернувся до Тернової Загорожі. Батьки знали, що він бачить крізь неї та уважно стежить за дітьми, тому часто Його й не турбували. Але й не приходити до Тернової Загорожі вони теж не могли. Лісник їм не забороняв. Зрештою, попри все Він теж любив цих звірят.

– Може, ви все-таки вибачите наших дітей і повернете їх назад? – рохнув Тато Вепр, винувато дряпаючи лісову підстилку своєю гострою ратицею.

– Не можна повернути того, хто не хоче повертатися. Скоро ви самі в цьому переконаєтеся, – Лісник навіть не озирнувся і важко зітхнув утретє. – От якби хоч один… хоч хтось… Ви тільки погляньте, чим вони займаються!

Частина п’ята.

У якій усе стає на свої місця

У цей час на Галявинці Нової Мрії проходили Збори усіх Вір. Ми не розповідатимемо про їхні суперечки – всі вони безглузді. Не будемо описувати навколишнє оточення і гордовитий вираз обличчя самих ораторів – за них говорила їхня неправильна гордість, помножена (за хитрим планом Єнотика) на правильне бажання знайти вірний шлях додому. Зрештою, ми навіть не розповімо про фінальний Маніфест Зборів, який оголошував доведеним те, що досягти Світлого Лісу можна просто повіривши в нього, а знайти там (та й у собі) справжнього Лісника можна абсолютно різними шляхами. Начебто можна прийти до Африки, використовуючи замість карти атлас Австралії. Нехай навіть і вірний атлас. Також Маніфест оголошував Лісника відповідальним за всі страждання звірят узагалі і за відсутність вільного проходу до Світлого Лісу зокрема. Додавалась і вимога до Лісника – негайно відчинити Тернову Загорожу і більше не заважати прогресу.

Усе йшло точно за планом. Не врахував Єнотик лиш одного, що знайдеться маленьке пухнасте Зайченя, яке слухатиме не виступи численних розумників, а своє крихітне серденько.

Наприкінці Зборів Єнотик запитав зі сцени:

– Чи всі згодні з Маніфестом? Нехай кожен устане і скаже своє слово!

– А що, всі вважають, що це розумно! Адже там так багато розумних слів! – поважно пробасило Ведмежа. – Я теж розумний, тому я згоден.

– І ми! – скрикнули бурундучки. – Давно настав час вирішити всі ці фундаментальні питання!

– І я згодна! – радісно закричала Хитра Лисичка. – Давайте швидше, на нас чекає бенкет!

Звірі почали підводитися і одне за одним погоджуватися. При цьому більшість із них навіть не розуміла, з чим саме. Комусь треба було здаватися розумним, комусь – таким, як усі. Хтось боявся. Комусь було байдуже. Веприк і Вовченя уважно стежили за народом. Сорока задоволено кивала дзьобом і посміхалася. І ось черга дійшла до нашого Зайченяти. Бідолаха затремтіло, заплющило вушками очі і раптом, несподівано навіть для самого себе, випалило:

– Але ж це все не так! Це все брехня! Наші вигадки! Як ви не розумієте – не Лісник винен у зачинених дверях, а ми самі. І хто ми такі, щоб ставити Лісникові умови?! Ми кажемо: забери нас, і потім ми виправимося… Але ж спочатку треба попрацювати над собою, над нашим спільним будинком, постаратися виправитися, дати якісь плоди, і лише потім просити вибачення. Але не вимагати!

– Та що ти верзеш! – вигукнув Єнотик, роблячи непомітний знак Вовченяті. Але тому й не потрібно було знаків.

– Лови його! – слідом за ним заревів натовп звірів, зриваючись зі своїх місць.

І Зайченя з переляку побігло. Воно хотіло добігти до згарища, де раніше була Альтанка. Та де там! За ним гналося все населення Галявинки Мрії. Від Альтанки його відрізали, до Струмка вже не встигав. Ось-ось його наздожене розлючений натовп і розірве на шматки… В останній момент у розпачі Зайченя залементувало:

– Ліснику, рятуй! Вибач мені, забери назад до Світлого Лісу!

Звісно, Лісник, що стояв з того боку Загорожі, почув поклик Зайченяти. І тут же поспішив йому на допомогу.

Частина остання.

Найстрашніша

Ви думаєте, що Лісник з’явився на Галявинці у величі та славі, через двері до Альтанки? Тоді ви просто не знаєте нашого Лісника! Він голими руками почав розривати терновий паркан у тому ж місці, де й стояв. Він так поспішав, що не звертав уваги ні на гострі шипи, які до крові дряпали йому руки й обличчя, ні на криві тернові гілки, що відривали від одягу цілі шматки.

Він кинувся до Зайченяти і підняв його на руки. Інші звірі в страху зупинилися. Дивлячись на Зайченятко, багато хто покаявся у своїй поведінці і від щирого серця попросився назад.

Звичайно, Лісник їх вибачив.

Звірята одразу ж кинулися до своїх батьків через проломлений Лісником у Загорожі прохід. Але я обіцяв, що буде страшно… Отож, невелика групка звірят не вибачилася. Вони стояли осторонь і з викликом дивилися на Лісника.

– А раптом цей прохід – пастка? – першим обізвався Хитрий Єнот.

– Та мені взагалі цей Лісник із Лісом не цікаві, – пробубонів Учений Пугач. – На відміну від Лісника, я знаю про існування багатьох подібних лісів. І до того ж уже який рік стою на порозі найбільшого відкриття, яке, звісно, під силу лише найбільшому вченому…

– І там не можна битися… – перезирнулися одне з одним Вепр і Вовк.

– І брехати! – додала Сорока, з ненавистю дивлячись в очі Ліснику.

– То чого ж тоді ви від мене хочете? – спитав Лісник, заздалегідь знаючи відповідь.

Усі присутні на Галявинці напружено завмерли. Чути було лише, як вітер свистить у гострих шипах терну та як схлипує за Загорожею мама Єнотиха.

– Ми хочемо собі місця, де не було б Тебе! – випалив Єнот і гордо підняв свій ніс. – Я буду найкращим лісником. Мій народ буде щасливим. Я сам встановлюватиму правила, і нам не потрібно буде соромитися, якщо ми зробимо щось погане.

– Так, ми збудуємо Нову Галявинку мрії! – підхопила Сорока.

– Там буде безпечно! – посміхнулися Вепр і Вовк.

Вони говорили ще щось, але раптом Лісник і звірята опинилися по той бік Загорожі, густі тернові зарості з тріском сплелися, і звільнені самі від себе звірята одразу ж кинулися в обійми до батьків, які їх так зачекалися.

А що ж Лісник?

Подейкують, що він частенько відвідує Тернову Загорожу і досі з надією стежить за неслухами, що лишилися на Галявинці Мрії.

А як думаєте ви?